Якось тодішній Президент України Віктор Ющенко під час перебування 29 січня 2008 року на станції Крути, де урочисто пошанували 90-ту роковину загибелі трьох сотень українських юнаків у нерівній битві з 5-тисячною зграєю большевистських варварів, запропонував, як для нинішньої ментальності українців по лівий бік Дніпра, нечувану річ...

Йому би хотілося, щоб саме цей день в Україні відзначався як День мужності. Тобто, чоловіче свято треба перенести з 23 лютого, яке нині має назву День захисника Вітчизни, на 29 січня… Все ще хочеться його спитати: чи розумів пан Президент, якою країною він керував? Коли, навіть тоді – понад 90 років тому, переповідають історичні хроніки, крутівськи селюки, всіляко глузували з купки безвусих студентів, що прибули боронити кордони рідної землі від загарбників. «О, - шамкали селюки, - паничі-самостійнички воювати приїхали, ги-ги-ги!..» Адже вони (селюки) були, по суті віддзеркаленням тодішніх очільників УНР. Яскравим представником яких був недолугий бовдур Володимир Винниченко, якому належить фраза: «Нам потрібна Україна соціалістична, або, взагалі, ніяка» і який у Москві пропонував Нікалаю Лєніну заарештувати президента ЗУНР Євгена Петрушевича, бо він, бачте, виступає за створення української армії та державну самостійність України*. Ну чим не нинішні ідіоти з Печерських пагорбів?.. От і вийшло, що оті 300 крутівських «спартанців» були своєрідним пропорційним зрізом тодішнього українського суспільства (на одного українського лицаря – кілька тисяч недорікуватих малоросів), яке таки невдовзі само сповна нахльосталося власної крові, що пустила йому армія п’яної матросні і смердючих лаптьожників, яка веде свій родовід саме від 23 «фєвраля».

Нагадаю, це було понад 90 років тому. Попереду були і жорстокі війни, і репресії, і голодомори. А по суті – геноцид українців з боку кремлівського окупанта. Надзавданням якого, говорячи поняттями дарвінізму, був природній відбір. Але відбір у зворотньому напрямку – за роки СССР в УССР найкраще (думаюче, роботяще) було майже ліквідовано. А вижили різні пристосуванці, ледарі, стукачі, які, плодячись, на 60% заповнили нинішні терени центру, сходу та півдня України. Для яких мова предків, славетна вітчизняна історія та здобутки – ніщо. Ще 30% - чужоземці, головно, колишні кріпаки Нєчєнозєм’я, якими окупанти заповнювали спустошені від голоду, репресій та примусових переселень до Сибіру та Далекого Сходу українські терени... Ну, а як ще можна пояснити такий факт: «западенці», яких лиш 40 років «перетворювали» на совєтський народ, думають в унісон з Європою (навіть, з православними болгарами та румунами) – їм хочеться до ЄС і НАТО, а тут все ще ладні стояти раком під Кремлем та відзначати 23 лютого як День захисника Вітчизни. Якої (чиєї), на фіг, вітчизни!?

… Написане вище не треба сприймати як заклик не відзначати цей день. Навпроти, як не зайвий привід розвіятися і відпочити від сірої буденності, цього дня можна й побухати. Тим більше, що в Совєтській Армії відслужило більшість чоловіків середнього та старшого віку. Просто, разом з тим, не завадило б замислюватись про витоки тієї чи іншої події. Хоча б для того, щоб цивілізований світ не сприймав нас – жителів найбільшої європейської країни – безрідною біомасою, що має свою державність випадково і помилково.

П.С. Якщо вже так кортить перехилити 23 лютого чарчину-другу, але взападло, бо цього дня плебс за Совєтську Армію бухає, знайте, що 23-го відзначаються ще й всесвітній День стерилізації тварин. А у Чечні (не путінсько-кадирівській) - поминають загиблих у війнах чеченських вояків, у тому числі, жінок і дітей, що загинули за незалежність своєї Ічкерії від московської тиранії. Тож, чим не привід?

*З «Історії України» Наталії Василенко-Полонської

Віталій АСАУЛЕНКО
17 лютого 2012 р.