Давайте згадаємо і пом’янемо цих трудівниць, завдяки яким ми, совєтські діти, взнали, що воно таке…

Через 27-річну недолугість совкових за суттю українських президентів та їхніх «шісток» на місцях у чималої кількості народонаселення все ще сильною залишається ностальгія за совєтським минулим – ковбасою по 2,20, вином по руб 27 абощо. Разом з тим, потужнім є й інформацій спротив-розвінчання «шику» цього самого совєтського минулого.

Так, зокрема деякі дотепники заявляють: якщо хочете купити м’яса, прийдіть до м’ясної крамниці не тоді, коли заманеться, а о третій-четвертій ранку – час, коли страітєлі комунізму шикувалися у «м’ясні» черги. Потусуйтесь там до відкриття магазину. А коли він відкриється, ігноруйте при виборі м’якоть та філе – вони призначалися для різних торгашів та членів райкомів та міськкомів КПСС. А гребіть кістки із жалюгідними шматочками м’яса – саме те, чим задовольнялися пересічні громадяни. На зворотньому шляху із придбаними кістками, навідайтесь до іншої крамниці і купіть рулонів десять туалетного паперу. Ні, не десять – шість, бо коли його «викидали» у продаж, аби дотримуватися соціальної справедливості – щоб на всіх хватило – відпускали по шість рулонів на руки. Втім - як і цукор, ковбасу (по кілу), майонез (по дві баночки) і таке інше, і тому подібне. Так от, оті шість рулонів просуньте крізь проволоку і одягши намистом на шию, з м’ясом, загорнутим у сірий папір (пакетів тоді не давали, бо не було), стрімголов несіться не додому - на роботу, бо вже майже восьма ранку.

… В цьому контексті якось незаслужено не згадуються продавчині смаженого соняшникового насіння. Це зараз на магазинних полицях припадають пилом різні за розміром яскраві упаковки із «Сємками», «Хомками», «Сан Саничами» тощо із солоним, несолоним і навіть лущеним насінням та ще й з різними акціями, за участь у яких обіцяють від поповнення рахунку мобільніка аж до виграшу авта. А тоді (на пам’яті 70-80-ті роки) на такий дріб’язок, як насіння, планова совєтська економіка уваги не звертала - через протистояння з гонкою озброєнь з клятими імперіалістами не того було… Хоч голодні, босі, у сімейних (чорних або темно-синіх) трусах, зате з атомною бомбою!.. Відтак, монополію на торгівлю смаженим насінням на вулицях понурих та сірих совєтських міст та містечок міцно тримали у своїх зморщених натруджених руках бабусі «на углах» напівпорожніх магазинів. Щоправда, вік їхній важко було визначити: через напіврабську (колгоспникам, наприклад, в есесесері лиш з 1972 року почали видавати паспорти громадянина СССР), підневільну працю та відсутність елементарних засобів гігієни («Батько Сталін, дай нам мила, бо вже воші мають крила», жартували галичани у 39-у році - після того, як Совєти приєднали їх до «щасливої й квітучої» УССР), всі жінки після 50-ти виглядали бабусями, окрім, звісно, наближених до комуняцького спец-корита шльондр. Так от, ці бабусі, одягнуті, як правило, у потерті плюшеві полу-шубки або кухвайки, взуті у діряві валянки з калошами (причому, за будь-якої пори року), сидячи на низеньких табуреточках, і заповнювали насіннєвий дефіцит дірявого совєтського харчпрому, реалізовуючи сємкі сто, - та двістіграмовими «гранчаками» з латаних-перелатаних мішечків.

Але що то були за сємкі! Часто-густо вони були пересмажені, чорні всередині та гіркі з чималим «довіском» у вигляді порожнього лушпиння та дрібних камінців. А так, як целофанових пакетиків тоді не було, а папір для кульків – велика рідкість, сипали бабусі свій крам прямо у кишені покупцям. Чи варто тут нагадувати, які були ті кишені опісля? А губи та пальці!? Чорні!

Ось такі – у проекції на смажене соняшникове насіння - були реалії совєтської днини, про які дехто ще досі ностальгує аж до сім’явиверження.

Разом з тим, автор цих рядків жодним чином не глузує з тих жіночок, яких, скоріш за все, вже давно немає серед живих. Навпаки, тавруючи ганьбою ті дрімучі окупаційні для України часи, давайте згадаємо і пом’янемо цих трудівниць, завдяки яким ми, совєтські діти, взнали, що воно таке. Сємкі-сємачкі!

Віталій Асауленко