Погодившись у 1954 році задовольнити прохання РСФСР про прийняття Кримської області до складу України, її тодішнє керівництво, певно, й уявити не могло, якою «скринею Пандори» обернеться ця згода Україні вже через кілька десятиліть, коли вона надумає реалізувати передбачене Конституцією СССР право виходу із того Союзу.

«Ісконнорускость» Криму

З незапам'ятних часів існує, наприклад, Київ, бо відомо, що місто було зведене задовго до того, як з'явилися перші літописні згадки про нього. У той же час, якщо виходити з обумовленого внутрішнього змісту цього терміну, навряд чи правомірно вживати його щодо назви «Росія», оскільки добре відомо, коли і як вона виникла у 1714 році... Неважко довести, що ще менш правомірним є вживання епітету «руській» щодо Криму, бо не з незапам'ятних часів, а в 1783 році Крим насильницьки включили до складу Російської імперії, попередньо, в 1778 році, депортувавши з рідної кримської землі понад 31 тисячу (Вольфсон, 1941, с. 62) християн - греків та вірмен, котрі заселили півострів задовго до приходу татар. і вклали у розвиток цього краю труд багатьох поколінь.

Уяву про це дає одне невеличке свідчення з праці професора імператорського університету святого Володимира Ю. Кулаковского (1914, с. 134-135):

«Трагедія розгрому вікового устрою життя одвічного кримського грецького населення, жах розорення, сльози і зойки жінок та дітей…»

В результаті небаченого плюндрування благодатна кримська земля спустошувалася й безлюдніла - різко зменшилася кількість корінного населення, а на їх місце незабаром вже (Мазур, 1993) спішно (і теж насильницьки) переселялись селяни з Росії. Непоправних втрат зазнала і культура ханства. Ось лише одне свідчення іноземного самовидця, яке наводить відомий дослідник історії Російської імперії С. Бахрушин (1936, с. 58):

«Переможці спустошили країну, вирубали дерева, зламали будинки, зруйнували святилища та громадські будівлі туземців, знищили водопроводи, пограбували мешканців, поглумилися над татарським богослужінням, викинули із могил і покидали у гній тіла їх предків, перетворили домовини в корита для свиней, винищили в с і пам'ятки старовини».

«Розквіт» Криму після «приєднання»

Сплюндрувавши благодатну кримську землю та вчинивши безжальну наругу над її жителями, завойовники, наголошує С. Бахрушин, врешті-решт, «встановили своє огидне кріпосне право». Тож попри оспівування істориками-марксистами звільнення російською армією якихось "рабів", (і це при тому, що, як наголошує історик В. Возгрін (1992, с. 279), Цжоден серйозний фахівець жодним словом не згадує навіть про окремі випадки рабської залежності у Криму в останні століття історії ханства»), насправді сталося якраз протилежне - вільні до цього виробники Криму невдовзі, ставши безправними кріпаками, саме й потрапили до імперського рабства. Однак і на цьому, як відомо, поневіряння кримських татар не скінчилися.

Незважаючи на те, що, як наголошував герценівський «Колоколъ», «загальна думка усіх, хто знає Крим, одноголосно свідчить на користь татар», зокрема про те, що народ цей «тихий, покірний (у першому - 1906 р. - виданні свого нарису «Прошлое Тавриды» згаданий Ю. Кулаковський прямо вказував на «віротерпимість татар і мирний характер їх стосунків з сусідніми християнами». - М.Л.), що не мав жодних упереджень проти російського уряду, незважаючи на всі пригнічення; народ, що ніколи не думав про перехід до одновірців (турків. - М.Л.) і зовсім не бузувірський», і що "під час самої війни (мається на увазі Кримська війна 1853-56 рр. - М.Л.) він не зраджував Росії», все ж під час згаданої війни союзного альянсу проти Росії розпочалась таки "нагінка на кримських татар» з боку державних структур.

Такі «зловживання влади, ... а також чутки про наміри уряду переселити татар з Криму» спричинилися до масового переселення татар з Криму. «Щоб зрозуміти всю злочинність урядових розпоряджень», писав той же «КолоколъЦ, «зазначимо, що з 241 тисячі душ магометанського населення Криму - пішло 100 тисяч». Натомість на найвищому рівні були «схвалені розпорядження... про переселення державних селян на власницькі землі в Криму». Та коли російське керівництво "витіснило з Криму віддане йому татарське населення для того, щоб поселити в Криму росіян", тільки тоді «здогадалося воно», що «росіяни - через особливості краю, через нестачу водопоїв і т. і. - в Крим не підуть».

Що значить облаштувати життя «по-московськи»

Задля максимальної стислості викладу перебігу подій при встановленні в Криму радянської влади та наступному переході півострова до складу РРФСР звернімося до т. зв. «БСЭ» (1937, т. 35, с. 311-317).

«Після лютневої буржуазно-демократичної революції в Криму буйним цвітом розквітла націоналістична татарська контрреволюція. 25/ІІІ у Сімферополі відбувся Перший всекримський мусульманський з'їзд, який... обрав мусульманський виконавчий комітет та його голову Челібіджана Челібеєва, що одразу ж зайняв у націоналістичному татарському русі роль вождя». А вже у липні «утворилася партія Міллі-Фірка, котра об'єднала татарську буржуазію, поміщиків, куркульство та... націоналістичну інтелігенцію».

Але й супротивники теж не дрімали: від 10/ХІІ до 13/ХІІ 1917 у Бахчисараї засідав кримськотатарський парламент (Курултай), який, зокрема, обрав «кримськотатарський національний уряд - директорію з 5 осіб на чолі з Таврійським муфтієм Челібіджаном Челібеєвим». Із зрозумілих причин на розлогих обширах «БСЭ» не знайшлося місця для повідомлення про те, що тоді ж Курултай «проголосив відокремлення Криму від Росії за формулою «Крим для кримчан»; водночас створений уряд не ставив за мету розрив історичних, економічних, культурних та інших зв'язків з Україною» (Чумак, 1993, с. 39).

А от щодо дійсного розвою в Криму червоного терору, то дослідники цього питання наводять більш конкретні дані. Вони виділяють кілька етапів «червоного терору» в Криму часів встановлення Радянської влади (Зарубин.., 1994, с. 31-33). Серед них «заключним акордом... прозвучали кримські події 1920-1921 рр., які рука взагалі не піднімається кваліфікувати внаслідок запаморочливого їх розмаху (кількість знищених у 1920-1921 рр. до цих пір не встановлено, .. та, поза всяким сумнівом, рахунок іде на десятки тисяч осіб...). Резюме: червоний терор у Криму еволюціонує від стихійних самосудів у 1918 р. через «легітимізацію» принципу «революційної доцільності» до справи партійно-державної ваги у році 1920-му. Так закладалися політична та ідейна основи тоталітарного режиму в СССР". Тож нарешті, торжествує «БСЭ», «у листопаді 1920 року Крим знову, і цього разу вже остаточно став радянським». І хоча трудящі Криму "радісно вітали» відновлення рідної" влади, «кримревком, однак, припустився цілої низки помилок», так і не заявивши про намір приєднатися до РСФСР - тож, як любитиме згодом примовляти Й. Сталін, «у цьому питанні товаришів треба поправити». І таки «поправили»: завдяки втручанню ЦК ВКП(б) (згодом, шляхом такого ж «втручання», територіально обкарнають і Україну. - М.Л.) з цими помилками було покінчено. І радикально - у травні 1921 р., зазначає відомий правник професор В. Буткевич (1991), Пленум ЦК РКП(б) приймає рішення про створення Кримської АРСР як складової частини РРФСР. Звичайно, це була не національна автономія, а суто територіальна. А оскільки росіяни в Криму ніколи не складали більшості, то більшовикам, як свого часу й імперському центрові, для формування бажаного «національного» обличчя Криму довелося використовувати різні, за висловом автора, викрутаси демографічної політики. Так, за переписом 1897 р., «лише українців у Таврійській губернії було 42,2 відсотка»; а якщо сюди ще додати "13 відсотків кримських татар, 3,8 - євреїв, 2,8 - болгар, 5,4 - німців, представників інших народів», то стає зрозумілим, що вести мову про найменшу перевагу росіян в Криму нема жодних підстав. Тому запроваджується такий чудернацький показник, як «кількість росіян та українців» (до цього додумалися ще царські чиновники, але більшовики додали сюди ще й білорусів, хоч останніх в Криму проживало менше одного відсотка). Проведений під таким кутом зору перепис 1921 р. засвідчив в Криму «такий склад населення: росіян та українців - 51,5 відсотка (інші дані вказують на цю ж цифру, але стосовно росіян, українців та білорусів), татар - 25,9 відсотка, євреїв - 6,86, німців - 5,88, греків - 3,31, болгар - 1,57,.. інших народностей - 3,3»

Як Хрущов Україні Крим «падаріл»

Цей фрагмент територіальних зазіхань експлуатується найінтенсивніше, особливо у своїй севастопольській частині, хоча, як вважають навіть російські правники (Трезвый взгляд.., 1993), «до юриспруденції він відношення не має», оскільки «з точки зору міжнародного права, Крим - це частина України». Між тим, ініціатором цієї передачі Криму виступила саме Росія. А тепер кілька штрихів щодо фактичного стану самого «подарунка». Звернімося до аналітичної довідки «Про стан сільського господарства Кримської області», підготовленої для першого секретаря ЦК Компартії України 4 січня 1954 р. (Чумак, 1993, с. 55-56). За нею, лише 3 колгоспи з 304 освоїли польові та кормові сівозміни. Врожайність овочів, картоплі, кормових коренеплодів та сіна значно відставала від рівня 1940 р. Наприклад, картоплі збирали тільки 30 центнерів з гектара. Не кращим було становище у садівництві та виноградарстві: врожайність тут була меншою, ніж у дикоростучих рослин. Жахливим було становище у тваринництві. Колгоспи та радгоспи Криму були забезпечені кормами для худоби взимку лише на 37%, план будівництва корівників і телятників у 1953 р. в області виконали на 36,5%, пташників - на 43%. У довідці наголошувалося, що «степова частина Кримської області вкрай погано забезпечена водою». Не кращим було становище і в інших галузях. Важко повірити, що в Криму діяло всього лише 34 хлібобулочних магазини, 18 - м’ясо-рибних, 8 - молочних, 2 - тканин, 9 - взуття, 5 - будматеріалів... Повністю припинилася торгівля овочами та картоплею в державному секторі (ЦДАГОУ: Ф.1. - Оп. 30. - Спр. 3590. - Арк. 109-110).
Ось яким "подарунком" порадували Україну. Доведеться їй ще тугіше затягти паски, аби витягнути Крим із прірви, у яку його завели кремлівські хазяї... І таки вивела, наділяючи його усім, чого й самій на той час не вистачало. Одне тільки вирішення проблеми водопостачання чого варте!

Можна було б іще зрозуміти, якби питання щодо Криму вносилося у площину, так би мовити, взаєморозрахунків, тобто запропонували б ці поборники "справедливості" такий собі нульовий варіант: а давайте-но, брати-українці, розглянемо питання про можливе взаємне повернення усіх земель, тобто нам, росіянам - усіх наших, котрі були передані Україні, а ми натомість повертаємо вам усі ваші, що були передані (тут про дарування, дійсно, мови не йшло - просто забирали) Росії. Як то кажуть - ні нашим, ні вашим, зате без образ. Та - борони Боже! В тім-то і заковика, що ні про які землі, щедро відшматовані свого часу від України, ніхто мови не веде й вести не збирається... Лишень одна «центральна» московська газета наважилася спробувати відновити істину, зауваживши (Кулибаба, 1992), що за такої, (ненульової), постановки «виникло питання про території, відрізані від України. А це райони Кубані, Білгородської, Ростовської, Курської областей. Всього 74 тисячі квадратних кілометрів, або три території Криму»...
Михайло Лукінюк, „Севастопільска світлиця”.

Наші південні співвітчизники

На сучасних теренах України, окрім титульної нації – українців, проживає ще один народ-автохтон, тобто, національна спільнота, яка не має іншої батьківщини...Минуле століття принесло цьому народові безліч страждань. Тривають поневіряння й донині. А почалося все 18 травня 1944 року. Народ цей – кримські татари.

Якщо український Голокост не має конкретної дати – лише рік – 1933-й, адже щоби українців винищити – кількох днів замало, то з кримськими татарами сталінці впорались за пару-трійку діб. Щоправда, їх голодом не вбивали, а завантажили у „теплушки” для худоби й повезли подалі від рідної землі. За що? Сталін сказав: за зраду... Варто зазначити, що Совєти не були «піонерами» кримськотатарської депортації – вони лишень «удосконалили» царський досвід щодо цього. Так ще у квітні-грудні 1860 року відбулось масове виселення кримських татар в Туреччину. Про цю трагедію «Русскій вєстнік» писав (цитуємо мовою оригіналу): «Переселение татар… одно из самых счастливых событий последнего времени». Щоправда, дуже швидко тон газетних публікацій змінився. Вже наприкінці 1860 року «Масковскіє вєдамасті» писали „…все и вся занято одним опустением края и никто не придумал ничего к возможному облегчению будущего бедствия, угрожающего всем отраслям крымского хозяйства и промышленности... Те, кто сначала так ретиво предсказывали благоденствие Крыма, если из него выселятся татары, очень скоро истощили заранее приготовленный запас утешение». Совєтська імперія вирішила кримськотатарське питання більш радикально — ні «запустеніє края», ні «уґроза кримскому хазяйству» вже нікого не цікавили.

...У той час, коли Герой Совєтського Союзу, кримський татарин Сейтвєлієв підривав німецькі танки у лісах Білорусії, інший його земляк Узеїр Абдурахманов – форсував Дніпро й визволяв золотоверхий Київ (всього до Красної Армії було мобілізовано 54,5% кримськотатарського населення, ще 11% пішли у Кримські гори і били німців у складі партизанських загонів - кожен четвертий загинув за перемогу над фашизмом), а солдат вермахту Рудольф Вольтант писав додому з Криму: «Тут проти нас багато татар. Я не хотів би ворогувати з ними навіть уві сні», 11 травня 1944 року з’являється таємна постанова Ґасударствєнного камітєта абарони СССР «Про кримських татар». У ній, зокрема, говориться: «У період Великої Вітчизняної війни багато кримських татар зрадили Батьківщину, дезертирували з частин Красної армії, що обороняли Крим, і переходили на сторону противника, вступали до сформованих німцями добровольчих татарських частин... Кримські татари особливо відзначились своїми звірячими розправами над совєтськими партизанами, а також допомагали німецьким окупантам в організації насильницького вигнання совєтських громадян у німецьке рабство».

Масштаби трагедії, здійсненої під «чуйним» керівництвом полум’яного наркома-сифілітіка Лаврентія Берія, вражають. Згідно офіційних даних НКВД, операція розпочалася на світанку 18 травня, а завершилася 20 травня о 16 годині, тобто, за дві з половиною доби. Берія зробив усе можливе аби задовольнити Кобу. У «столипінські» вагони були запроторені щонайменше 180 014 громадян, з яких абсолютна більшість – малі діти, жінки та старики. Український учений А. Наберухін, який досліджував цю трагедію, оприлюднив вражаючі цифри людських втрат у дорозі – 7 899 осіб (офіційна цифра – 191 випадок). Історики, пов’язані з кримськотатарським національним рухом, наводять такі цифри: 423 тисячі виселених, з яких 195 тисяч загинуло у дорозі до місць призначення та протягом перших півтора року життя у спецпоселеннях.

За даними відділу спецпоселень НКВД, в листопаді 1944 року в місцях виселення опинилося 193 865 кримських татар, з них: в УзССР – 151 136, в Марійській АССР – 8 597, в Казахській ССР – 4 286, решту було розподілено використання на роботах у Молотовску (Пєрмь) – 10 555, Кємєровській (6 743), Горьківській (5 095), Свєрдловській (3 594), Івановській (2 800) та Ярославській (1 059) областях РСФСР.

...Як то кажуть, святе місце – порожнім не буває. Натомість на „вивільнені вакансії”, замісто кримських татар, а також вивезених тамтешніх греків, вірмен, болгар, ҐКО визнав за необхідне переселити до Криму з різних областей РСФСР та УССР „добросовісних та працелюбних колгоспників” – всього 51 тисячу в 17 тисяч кримських колгоспів. Вже до 1 грудня 1944 року до Криму прибуло 64 тисячі переселенців.

Через десятиліття

Хоча кримські міста та села звуться вже по іншому: Чорноморскоє замість Ак-Мечеті, Актябрьскоє замість Біюк-Базар, Бєлоґорск замінив Карасу-Базар, Пєрвомайскоє – Джурчі, Красноґвардєйскоє – Курман-Камельчі – вони повертаються на землю предків. Їхні лідери запевняють, що вони не збираються виганяти з осель інших кримців. Адже споконвічно тут проживало безліч народів, що сповідували різні релігії і жодного разу Крим не був територією міжетнічного та міжконфесійного розбрату. Чого не скажеш за нинішній час. Заколотницька кримська політика Московії, за посередництва тамтешніх «марячков-атставнічков» та нащадків „пєрєлєнцєв-калхознічков”, загрожує перетворити наш півострів на гарячу точку. Щоби цього не сталося, Україні треба таки ввести в Криму, поряд з українською, ще одну державну мову - ... кримськотатарську, Автономну республіку Крим оголосити Кримськотатарською автономною республікою, вичистити Севастополь від сміття під назвою «Чорноморскій флот РФ», і стати членом колективної безпеки НАТО. Тоді-то й запанує на Кримському півострові мир і злагода між усіма тамтешніми мешканцями, як це й було споконвічно. А якщо Московія почне «залупатися» - партнер по альянсу Туреччина перекриє для неї Босфор...
До речі, депортація кримськотатарського народу була генеральною репетицією масового переселення іншого народу – українського. За наказом Сталіна здійснення цієї операції було доручено уславленому полководцеві Ґєорґію Жукову. Та щось там у них, кровососів, видимо, «нє спаслось»...

Використано матеріали з персонального сайту історика, співробітниці товариства «Меморіал» (Москва) Ґюльнари Бєкірової.

Віталій Асауленко

Від автора. Дану розвідку я написав ще у серпні 2011 року. Багато змін сталося за ці майже сім років. Щодо Криму – не на краще. Якби тодішні можновладці се перечитали, вірогідно, Крим так і залишався українською перлиною. А може таки вони прочитали. І зробили свої висновки, бо ж більшість тодішнього найвищого керівництва України були агентами зловорожої Імперії зла – Московії. Та, на щастя, нині їх значно поменшало. А значить, все буде добре.