У XX столітті сподвижники-реформатори стерли з лиця землі чимало пам’яток архітектури, церков, храмів, монастирів, аби люди стали поклонялися новій вірі – тоталітарному режиму.

Про ці лихоносні події написано багато літературних творів та романів, взяти хоча б славнозвісний «Собор» Олеся Гончара, який в повній мірі показує як саме нищили, принижували, розграбовували та плюндрували неоціненні пам’ятки мистецтва – перлини нашої історії. Не оминуло лихо тоталітаризму й стіни Мотронинського монастиря, якому вдалося вистояти після жовтневого перевороту в 1917 та після цього пережити, ще неймовірну кількість жахливих подій…


Сьогодні майже кожен відає про холодноярські ліси на славетній Чигиринщині та й те, що в двадцяті роки минулого століття в цій місцевості переховувалося багато бандитів та злочинців, які час від часу грабували Мотронин монастир. В цей період монастирська оселя стає притулком для різних гостей, як бажаних так і небажаних. До святині приходять ченці та церковнослужителі з інших зруйнованих храмів, церков, монастирів, але й були ті хто силою та бешкетом проникав до чернечої домівки, та не нехтували поживитися тим, що мало в ті часи духовенство. Як зазначає історія в 1911 році монастир став жіночим і в період повстанських репресій, що руйнівною хвилею пронеслися по Чигиринщині, звичайні черниці не могли протистояти розграбуванню монастиря та знищення духовного майна. Від постійних набігів бандитів та в результаті великої кількості боїв між повстанцями і червоною армією монастир терпить великі збитки. Та це лише мала частка горя, яке чекало послушниць в майбутньому.
« У 1921 році НКВС УСРСР розіслав циркулярний лист, у якому «для найбільш швидкого, успішного проведення на місцях декрету про відділення церкви від держави» вимагалося прискорити передачу храмів, костьолів, молитовних будинків, богослужбового і монастирського майна «групі віруючих, але не менше 20 чоловік, яким Радянська влада довіряє». По суті це був наказ про закриття монастиря. 1923 року Мотронинський монастир, як і всі інші монастирі Чигиринщини, було закрито.» (посилання на книгу «Нескорений велет», Д.: АРТ-ПРЕС, 2008. – 224с. ISBN 978-966-348-152-4).
Монастирське майно перейшло на баланс до місцевої ради, а ченці для того аби хоч якось втриматися на плаву ходили до селян на заробітки, іноді шили ковдри, а в самих стінах монастиря почало працювати фотоательє. В 1923 році будівлі монастиря Мотрони передали в користування релігійній громаді із колишніх черниць, а в нагляд до їх було приставлено Медведівський райвиконком. «… Але, що могли зробити вони, самі приречені на знищення на концтабори або ж злиденне поневіряння вигнанцями на своїй землі… Тоталітарна людиноненависницька машина набирала дедалі більший обертів, і зробити щось у цьому сп’янілому хаосі не міг уже ніхто…» (посилання на книгу «Нескорений велет», Д.: АРТ-ПРЕС, 2008. – 224с. ISBN 978-966-348-152-4).


На початку 1929 року монастир було передано в користування новоствореній комуні «Заповіт Леніна» та кілька місяців по тому XII окружний з’їзд Рад Шевченківщини «рішуче постановив перед окружним виконкомом питання про закриття всіх шести монастирів та передачі їх в цілковите використання комунальним та колективним господарствам». «З цією обителлю були тісно пов’язані інші монастирі теперішньої Черкащини – Жаботинський Свято-Онуфріївський, Лебединський Свято-Миколаївський, Свято-Троїцький Чигиринський тощо, а тому можна впевнено говорити про те, що багато святих черкаських новомучеників, які здійснили на цій землі великий подвиг християнського сповідництва і мучеництва, причетні до слави нескореного холодноярського велета – Мотронинського монастиря.» (посилання на книгу «Нескорений велет», Д.: АРТ-ПРЕС, 2008. – 224с. ISBN 978-966-348-152-4).
Та сталінській безбожній машині геноциду було мало відібрати духовні святині, мало відібрати святу віру, почалась гонитва за всіма, хто проповідував слово Боже. Так в 1937 році стратили отця Антонія (мирське прізвище Буряк) вихідця села Вершаці що на Чигиринщині, також було розстріляно отця Федора Гончаренка служителя Покровської церкви в Мельниках. Цих церковнослужителів було звинувачено в підбурюванні проти тоталітарного режиму, та в проведенні контрревоційної агітації. Віру людей ламали та нищили, а тих хто був єдиним провідником між церквою та миром вбивали. Владу захопили богоборці, що всіма силами намагалися змінити світогляд простого люду залякуючи їх смертовбивством, стражданням та катуванням.
У роки Великої Вітчизняної Війни німці знищили дерев’яну церкву Іоанна Златоустого, а сам монастир служив місцем порятунку для тих, хто переховувався від фашистів. Існує навіть історія, пов’язана з іконою Божої Матері з Ісусом на руках. Коли німці напали на монастирське поселення кілька дітей рятуючись сховалися за іконою в пустому приміщенні. Солдатам, які прослідували в будівлю, так і не вдалося знайти дітей, тому розчаровані та злі покидаючи приміщення, вони випустили в стіни ряд кулеметних черг. Діти залишилися живі та неушкоджені, а на іконі, яка і до нині зберігається в монастирі, залишилися кілька отворів від кулеметних черг.
В післявоєнний час монастир дедалі більше руйнувався не маючи господаря, та раптом в 1966 році, коли в Україні відзначали 200-ліття Коліївщини, до споруди монастиря Мотрони було привернуто увагу комісії Черкаського облвиконкому, яка зауважила: «В 1968 році виповнюється 200 років повстанню гайдамаків, і в колишній Мотронинський монастир і прилеглий до нього Холодний Яр, де святили ножі повстанці, в місця, де бував Т. Шевченко, приїдуть туристи й екскурсанти. Головна церква монастиря також перебуває в аварійному стані і потребує ремонту. Ця споруда не має великої архітектурної цінності, проте історичні події пов’язані з Мотронинським монастирем, настільки значні, що цю споруду необхідно відновити й необхідно створити в ній виставку…»
Реставраційні роботи починалися кілька разів, але взяти будівлю на баланс ніхто так і не погодився. Про Мотронинський монастир знову всі забули, забули навіть ті хто жив поряд з цією величною та багатостраждальною спорудою. Ніхто вже не сподівався, що ці напівзруйновані стіни стануть, знову чернечею обителлю. Та в 1980 році до покинутої української твердині приходить ігумен Софроній, який приніс нове життя для монастиря Мотрони, й нову віру для тих хто вже поневірився. В 1989 році Київська митрополія почала допомагати монастирю, а керівництво Чигиринського району дало згоду на те, аби на кошти прихожан було реставровано церкву і відкрито приход, і філіал Красногоського жіночого монастиря. Вже в 1991 році до монастиря за благословенням архімандрита Софронія, приходять перші насельниці, які своїми силами починають відроджувати монастирське життя. Для нескореного велета – Мотронинсього Свято-Троїцького монастиря пишеться нова сторінка в його тисячолітній історії.

Юлія Абрамкіна