З 1768 року на теренах Чигиринщини зародився повстанський гайдамацький рух, який і до сьогодні носить болючу назву «Коліївщина». Як відомо з витоків історії засновником цього руху став Максим Залізняк, який колись був ченцем у Мотронинському монастирі. До речі, спірні питання щодо передумов «Коліївщини» виникають і досі у істориків.

Адже ігумена Мельхіседека – настоятеля монастиря в той час, вважали підбурювачем повстання, яке проливало кров поляків та євреїв на українській землі. Та на початку гайдамацького руху слава монастиря тільки зростала. «… Певно, завдяки мудрості тих людей, які тоді стояли на чолі монастиря, він зміг у цей складний період небачено підняти свій авторитет і серед козаків, і серед населення, і в очах представників офіційної влади. Керівники обителі змогли не лише не вступати у конфлікт із владою, але й укріпити монастир економічно й матеріально, не закриваючи у той же час на реальний стан справ, на католицьке засилля та національне гноблення, і не втрачаючи зв’язків із найпершим оборонцем українського народу – Військом Запорозьким.» (посилання на книгу «Нескорений велет», Д.: АРТ-ПРЕС, 2008. – 224с. ISBN 978-966-348-152-4).


Причини Коліївщини можна збагнути, лише ознайомившись із станом справ, що відбувалися та тогочасній Україні. Гайдамаки вважали себе «освободителями» народу українського від загарбників – польських вельмож, землевласників, феодалів, управителів маєтків. «Колії» освячували свою зброю перед тим, як йти до бою, а отже вважали свою справу дозволеною з боку християнської віри. Однією з головних причин зростання їхньої численності було закінчення 15-20 річного терміну звільнення селян від повинностей. Після стількох років свободи багато селян не бажали миритися з раптовим закріпаченням і приєднувалися до гайдамаків. Та коли так звані «визвольники» втратили своїх керівників Максима Залізняка та Івана Гонту, гайдамацький рух поступово перетворився в бандитів та грабіжників. В цей період монастир Мотрони знову стає епіцентром трагічних подій. Настоятеля монастиря ігумена Мельхіседека ув’язнюють, монастир підлягає нападам польських конфедератів, сербського війська, малоросів, польських військ… «Отак велося тобі у ті дні, Мотроненський монастир. Та й ніколи не було тобі легко. Ніби самим Богом було тобі призначено стояти тобі у центрі подій, завжди на вершині випробувань…» (посилання на книгу «Нескорений велет», Д.: АРТ-ПРЕС, 2008. – 224с. ISBN 978-966-348-152-4).


Після доленосних подій Мотронинський монастир вже в шістдесятих роках переходить у віддання Київської єпархії, як заштатний. «… За описом угідь та іншої власності в 1797 році «земли под монастирем самим и огородом, так же пашенной, сінокосу й лесу, всего удобной 137 десятин 1666 сажень, а неодобной 15 десятин 224 сажени, мельнику одну з ставом, за которым не производится никакого платежа помещику, да особо по описанню показано в пользовании того монастиря три мельницым с ставом же…» В майбутньому кількість монастирських угідь збільшується й інколи становить 300 десятин придатної та непридатної землі.» (посилання на книгу «Нескорений велет», Д.: АРТ-ПРЕС, 2008. – 224с. ISBN 978-966-348-152-4).
З давніх часів монахи дбали про внутрішнє господарство, тримали худобу, вирощували плодові дерева та турбувалися про те аби монастирська бібліотека виховувала духовні цінності. В XIX столітті на території монастиря збудували Троїцьку церкву, яка збереглася і до нашого часу. Її було закладено у жовтні 1800 року на місті старої дерев’яної. Протягом наступних 17 років Троїцька церква збагачується: позолочується іконостас, жертовники та хрест на бані й ніби життя монастирське стає більш тихим після шалених подій що відбувалися при Коліївщині. «… Таким було життя монастиря у XIX столітті. І хоч для маленької північної столиці холодного Петербурга, якийсь там малоросійський монастир, розташований десь на околиці безмежної імперії, навряд чи міг багато значитити, але для українського народу він, як і завжди, залишався однією з найбільших святинь, куди йшли на прощу, несли свої слізні молитви й прохання, де знаходили полегшення для душі і отримували допомогу в життєвих негараздах. І може б стояв Мотронинський монастир, гордий і неприступний, у багатстві та величі й до наших днів, яки не перевернули світ страшні події з тієї ж самої північної столиці… » (посилання на книгу «Нескорений велет», Д.: АРТ-ПРЕС, 2008. – 224с. ISBN 978-966-348-152-4).

Юлія Абрамкіна