Життя невпинним кроком біжить не зупиняючись ні на хвилинку щоб перепочити, або обернутися назад. Кожен по різному бачить своє майбутнє, але минуле у нас всіх одне. Українська історія багата подіями перед якими ми й досі схиляємося в пошані та вдячності, але були і ті часи, які не залишилися ані в пам’яті, ані в літописах.

Ми з вами рвемося за кордон аби побачити на власні очі неймовірну архітектуру зарубіжжя та, власне, вдихнути повними грудьми світову історію забуваючи про те, що й наша власна не гірша. Україна майорить історичними пам’ятками, що несуть в собі дух тих часів. Не можливо пройти повз розмаїття українського колориту, що і до сьогодні зберігся в деяких українських містах і селах.
Світловодщина по своєму географічному положенні знаходиться майже в самому серці України й враховуючи це має велике історичне минуле. Не варто вирушати в далеку подорож, аби в повній мірі доторкнутися до тисячолітньої історії, взяти хоча б сусідську Чигиринщину, на теренах якої розгорталась неймовірна кількість подій. Великим історичним надбанням і до сьогодні залишається Свято-Троїцький Мотронинський монастир. Ця духовна твердиня бачила на своєму життєвому шляху велику кількість подій пов’язаних із історичним минулим України. Монастир Святої Мотрони загубився в Чигиринському Реліктовому лісі, який зберігся з доісторичних часів і до сьогодення.

Як відомо із витоків історії, на території сучасного Мотроненського монастиря було скіфське городище, яке виникло в IX ст. до н. е. До речі оборонні споруди городища збереглися і до наших часів. На місті колишнього поселення археологами було знайдено чимало історичних артефактів скіфського походження, такі як – скіфський меч-акінак, виготовлений із декількох пластин заліза за допомогою ковальського зварювання. Також там і сьогодні знаходять безліч давньогрецької кераміки – як підтвердження ринкових відносин між скіфами та греками. Старі літописи говорять нам про те, що в часи скіфів на місці християнської твердині стояв поганський храм, про це свідчить така археологічна знахідка, як язицький жертовник із сімома концентричними колами які пов’язують з аграрним культом Сонця. До речі, як зазначається в Симеонівському літописі 1198 року, пізніше на місці знайденої історичної пам’ятки було закладе трапезну церкву Іоанна Предтечі. «Отже можна подумати, що на місці сучасного Мотронинського монастиря ще у період Володимира Святого було закладено перший християнський храм, щоб на місці поганських святилищ зазвучала могутня хвала Богу істинному. Усе це свідчить про те, що Мотроненський монастир бере свій початок із дуже давніх часів появи Християнства на Русі.» (посилання на книгу «Нескорений велет», Д.: АРТ-ПРЕС, 2008. – 224с. ISBN 978-966-348-152-4).

Чому монастир здобув, саме таку назву ходить багато легенд та най вірогіднішою на сьогодні залишається версія про княгиню Мотрону та її кохання до свого чоловіка яке спричинило їй нестерпний біль. От що нам розказує про це «Нескорений велет»: «У сиву давнину, ще до спустошення українських земель ордами Батия, жила у цих краях княгиня Мотрона. Її чоловік був одним із воєвод у війську Ярослава Мудрого, мужнім захисником рідної землі від тодішньої головної загрози для неї – печенігів. Одного разу, не дочекавшись свого чоловіка з чергового походу, Мотрона зібрала нові дружини й сама вирушила його шукати. По дорозі зустріли вони військо князя – чоловіка Мотрони. Зустріли, та не впізнали. Можливо, через те, що було надто темно, а може від того, що княже військо було в одязі, відібраному у ворогів. Через прикре непорозуміння два війська зійшлися у кривавому герці, під час якого князя було вбито… З тієї розпуки пішла Мотрона у черниці, а в пам’ять про свого чоловіка звеліла збудувати на крутосхилах Холодного Яру чоловічий монастир, який відтоді почав називатися Мотронинським.»
Один із народних переказів гласить, що тим князем Ярослава Мудрого був смілянський воєвода Мирослав, який звів в Холодному Яру свою фортецю та оселився на мальовничій Чигиринщині. До речі дружиною Мирослава і була саме та Мотрона, яка пізніше стала засновницею монастиря…
Так склалися обставини, що під час руйнації, що йшла рука об руку з ордами Батия, монастирська споруда була зруйновна дощенту. Та сила духовності, яка привертала увагу богослужителів, була набагато сильнішою, аніж руйнівна сила богоборців. До зруйнованої споруди почали сходитися монахи, які спочатку жили в печерних келіях. До речі, як повістує усна народна творчість над печерами працював той самий Антоній, що і в Києві (мається на увазі печери Лаври Київської), бо ці печери майже одного віку... Згодом ченці почали відбудовувати монастир, який назвали «скит Мотронинський». Ці події вірогідно відбувалися за часів князювання Ольгерда литовського, що в 1362 році в землях Чигиринщини знищував татар.


Після укладення Люблінської унії в 1569 році перед українським православ’ям постав новий ворог – відстоювання своєї віри проти чужоземних посягань. Православним богослужителям в число яких входили і ченці монастиря Мотрони, випало на долю випробування яке змусило силою віри довести цінність українського православ’я.
У ті далекі часи землі Чигиринщини були іншими… Віковічні зелені масиви простягалися на багато верств поділяючись між собою на Мотронинський ліс, Жаботинський, Круглий, Цибульський, Найдин, Гончарний та Лебединський ліс. Зелені зарослі на крутосхилах переходили в глибокі яри та урвища. До речі назву «Холодний Яр», здобув саме через те, що навіть, в найжаркіший день там панує живильна прохолода, завдяки лісовим покровам та глибоким ярам. Сама природа надихає та манить своєю величчю. Ліси повні природних дарів: по весні землю вкриває зелений килим із черемші та пролісків, влітку ліс багатий ягодами та цілющими травами, які вирують неповторним та п’янким ароматом в прохолодному повітрі, восени вабить різноманітністю грибів. Не дивно, що саме ці місця завжди приваблювали людей із чистими душами, які можуть в повній мірі осягнути природу з її дарами, відпочити від невпинності життя та чесно молитися Богові за малі радощі нам даровані.
Михайло Старицький в своєму історичному романі «Останні Орли», досить точно та мальовничо описує архітектуру тогочасного монастиря Мотрони: «… храм був дерев’яний з над дашком, що утворював ніби галерею, яка звалася кружганком; п’ять бань його було пофарбовано в синій колір і засіяно срібними зорями. Цей храм був оновлений і оздоблений заходами настоятеля, архімандрита Мелхіседека Значко-Яворського, якого одноголосно обрала братія й затвердив на цій посаді переяславський єпископ Гервасій Линцевський у 1753 році. Навколо монастиря підіймався високий земляний вал, увінчаний міцним дубовим частоколом; цей укріплений вінець замикався брамою, неначе врослою в земляний насип; а вже над брамою стояли дві гармати, а праворуч і ліворуч уся передова лінія укріплена була бруствером і бійницями. Всередині монастирського двору , попід валами, тяглися дугами низенькі дерев’яні келії братства й інші господарські прибудови. За валом, коло підніжжя гори, тулилися, ховаючись то за каміння, то за виступами, халупки й землянки прийшлого люду - і українців, і молдван, і волохів, які знайшли собі притулок під охороною монастирських стін. З протилежного боку долина глибшала й по ній, завиваючись і ховаючись у кущах папороті і тернику, зміїлась річечка, зливаючись далі з Тясмином. По той бік річечки тяглася скеляста круча, у вигинах якої таїлися входи у глибокі й довгі печери, котрі сягали, як казав дехто, одним рукавом до Чигирина, а другим навіть до батька Дніпра. Подейкували, що з самої вершини гори, з монастирського цвинтаря, ішов підземний хід у ті печери… І справді, не раз під час переслідувань рятувалися в них приречені на смерть жертви.
Краєвид з валів Мотронинськго монастиря був чудовий; темне море лісів, котячись у далину, набирало сизих, димчатих тонів, а на розкиданих широким розмахом терасах вирізнялися то червоними, то золотавими плямами бескиди й скелі – і все це десь на обрії зливалося в світло-синю й рожеву млу, серед якої з одного боку виблискував срібною ниткою сам Дніпро. У чудовому напоєному пахощами повітрі дихали вільно груди, погляд тонув у безмежному просторі, серце билося одвагою і ніби незримі крила виростали в людини, ладні підняти її й понести в бурю боротьби…»

Юлія Абрамкіна