JB Base3 - шаблон joomla Окна

У 1978 році групі пошуковців Захарівської середньої школи пощастило побувати у Ленінграді (нині Санкт-Петербург). Із задоволенням знайомилися із експозиціями знаменитої Кунсткамери. Екскурсовод майже 2 години захоплено розповідав про колекцію Миколи Степановича Лєонтьєва, відомого мандрівника, дослідника, етнографа, а ми не знали, що мова іде про поміщика нашого села. Що він наш земляк, народився на Україні.

І тільки згодом, коли почали вивчати історію рідного села, створили музей, довідалися багато цікавого про односельчанина і, можливо, вперше зрозуміли, що без минулого немає майбутнього. Результатом довгих пошуків стало наше дослідження «Із життєпису Леонтьєва Миколи Степановича». Широкому колу його пропонуємо вперше.

За документами фонду № 14 Херсонської (Новоросійської) губернської канцелярії в 1856 році в Олександрійському повіті згадуються села: Аудиторівка, нащадків Прокоповичових, 22 двори; Лазаропіль, генеральші Яхонтової, 36 дворів; Срібне, поміщика Гіне - 33 двори; Захарівка, поручика Фурмана - 30 дворів; Мала Березівка, нащадків Леонтьєвої - 35 дворів.

Згідно списку землевласників за 1894 рік на території Малої Березівки, яка входила в Косівську волость, був один землевласник - Леонтьєв Микола Степанович. Дворянин, мав 1046 десятин землі.

Одним із дослідників життєвого шляху Миколи Степановича Лєонтьєва був доктор історичних наук, професор Кубанського Державного університету Кірей Микола Іванович. У своєму дослідженні він пише:

"Народився Микола Степанович 26 жовтня 1862 року в станиці Васюринській Кубанської області. Із 17 років навчався в Миколаївському кавалерійському училищі. Після навчання був зарахований в лейб-гвардїї Уланський полк. Пізніше - в Уманський полк у званні підполковника. Осавул Кубанського Козачого війська. У 1891 році пішов у відставку. Жив у Петербурзі, разом із молодшим братом Олександром, надвірним радником царя. Микола Степанович здійснив вдалу подорож через Персію і Афганістан в Індію. Згодом Леонтьєв купив маєток у Херсонській губернії Олександрійського повіту. Це - хутір Мала Березівка, який, напевно, до зруйнування Запорізької Січі був паланкою його діда.»

Пошуковці почали свою роботу. Досліджували долю земляка і прагнули дізнатися ще більше. Писали листи в архіви, листувалися із письменником Бахревським, автором книги „Страна триннадцатого месяца”, записували спогади старожилів села

На лист - запит пошуковців Захарівки у Ленінград відповіла хранитель колекцій відділу Африки МАЄ Зоя Леонідівна Пугач. У своєму листі Зоя Леонідівна писала:

"Більше 100 років тому з іменем уродженця станиці Васюринської, осавула М.С. Леонтьєва, пов’язана історія розвитку дружніх відносин Росії і Ефіопії.

У той час Абіссінію відвідували тільки мандрівники, і тільки вони сприяли розширенню етнографічних знань про народ, який проживав у північно - східній частині Африки.

Проходили роки. Було відкрито і здано в експлуатацію Суецький канал. Англія, Франція і Італія намагалися використати його для захоплення нових колоній. Абіссінія (Ефіопія) потрапила під прес імперіалістичних інтересів цих країн.

Росія в колоніальному разподілі Африки не брала участі. Але прагнула до зв’язків з Ефіопією, щоб обмежити вплив європейських країн у північно - східній Африці. Цим самим сподівалась зміцнити свої позиції на стратегічно важливому шляху із Європи в Азію через Червоне море.

Верховний правитель Ефіопії Менелік ІІ не довіряв емісарам західно-європейських держав. Для них Африка була колонією. Росія виступала як дружня країна. І Менелік довіряв російським представникам. Велике значення у зіцненні дружніх зв’язків між обома країнами зіграли експедиції в Ефіопію О.В.Єлисєєва, відомого мандрівника і літератора, архімандрита Єфрема і М.С. Леонтьєва. Вони були членами російської військової місії.
Дослідження показали, що це - перша поїздка Миколи Степановича в Ефіопію. Експедиція в кількості 11 чоловіків багато зробила для встановлення дружніх відносин між Росією та Абіссінією. До загону Леонтьєва входив відставний капітан К.С.Звягін, який багато років служив у Туркестані, колишній унтер-офіцер Антон Агапов (виконував обов´язки лаборанта) і селянин із Херсонщини Семен Гарбузенко (був завгоспом загону).

Керівництво експедицією було покладено на самого М.С. Леонтьєва, а споряджувалась вона, як за рахунок уряду та імператорського Російського Географічного Товариства, так і на пожертви церкви, громадських організацій, приватних підприємців. Офіційно у завдання експедиції входило "... изучение течения светил небесных, стран земли, веры, законов, нравов и обычаев народов, на земле обитающих, животных, на земле водящихся, и растений"

Після довгої і важкої подорожі експедиція М.С. Леонтьєва в березні 1895 р. добралася до Ентото - резиденції абіссінського імператора (негуса), де їй організували урочистий прийом з участю імператорських військ, духовенства і населення.

За місяць перебування в ефіопській столиці М.С. Леонтьєв завоював повну довіру негуса, став його особистим другом і не офіційним радником у зовнішній політиці і військових питаннях. Він багато зробив для організації армії і зростання її бойової могутності, сприяв політичному об’єднанню країни.

Зробити це було не просто. Регулярної армії в Абіссінії не було. Зброя застаріла. Дисципліни ніякої. А Італія готувалася до війни із країною.

У жовтні 1895 року генерал Баратієрі з 4-ма батальйонами чорних солдат, одним батальйоном альпійських стрілків і 4 батареями (у італійців у батареї 8 гармат) через Асмару виступили в Тигрі на Менгешу. Італійці завоювали значну територію держави. Над країною нависла загроза завоювання. Менелік шукає союзників.

Встановлення постійних відносин з Абіссінією стало справою життя Леонтьєва, котрий наполегливо доводив всі переваги російсько-абіссінського єднання. Щоб переконатися в підтримці Ефіопії Росією, негус вирішив відправити в Росію ефіопське посольство на чолі з принцем Дамто (двоюрідним братом), митрополитом Харарським і двома абіссінськими принцами крові. Разом із місією повернулись у Петербург і члени російської експедиції, Привезли із собою подарунки негуса і цінні етнографічні експонати: ефіопську зброю, зразки одягу, предмети вжитку. Леонтьєв Микола Степанович був офіційно уповноваженим керувати діями посольства. Він привіз в Петербург листа від Менеліка.

В ході майже двомісячного перебування в Москві і Петербурзі, гості відвідали великі собори, були прийняті в аристократичних салонах, а 13 липня 1895 р. відбулася аудієнція, на якій була вся царська сім’я

Візит ефіопської делегації був достатньо широко і в дружніх тонах висвітлено в російській пресі. Але останні дні перебування посольства в Росії були захмарені появою в газеті «Громадянин» замітки, в котрій М. Леонтьєв звинувачувався в тому, що обіцяв негусу від імені царя військову допомогу, не маючи на це дозволу і видавав себе в Ефіопії за графа.

І все ж у листопаді 1895 р., дякуючи надзвичайним зусиллям Леонтьєва, було відправлено у Абіссінію 30 тис. гвинтівок, 5 млн. патронів і 5 тис. шабель. В даному випадку Микола Степанович проявив велику винахідливість. Він знайшов француза Шефне, котрий і явився офіційним поставщиком зброї для Менеліка, тому, що подібна відправка під офіційним. прапором Росії могла в той час викликати небажані розмови.

Весною 1896 року Леонтьєв знову виїхав в Абіссінію з унтер - офіцерами всіх родів військ і фельдшерами. Негус, оцінивши працю Леонтьєва, нагородив його ефіопською Зіркою І ступеня. Наш земляк здобув у Менеліка виключну довіру. Імператор у всьому радився з Миколою Степановичем, котрий редагував всю його переписку з іноземцями і вів переговори з італійським генералом Альбертоні.

Ряд істориків схиляються до думки, що саме наш земляк переконав імператора в необхідності прийняти стратегічний план антиіталійської компанії на основі скоректованої стратегії Вітчизняної війни 1812 року.

1 березня 1896 року у вирішальній битві з італійцями під Адуа експедиційний корпус генерала Баратієрі (17 400 чоловік при 62 гарматах) був розбитий і перестав існувати, як військова одиниця. Історичні джерела доносять до нас, що битва під Адуа стала катастрофою для італійської армії. Корпус Баратієрі втратив 11 тисяч чоловік, причому 3 600 - потрапили в полон.

Через два дні після битви Менелік оголосив траур: всі наділи найгірший свій одяг. Микола Степанович Леонтьєв, капітан Звягін і четверо солдат конвою перетворились у лікарів. Лікували полоненних і італійців, і абіссінців.

У травні 1896 року. за свої заслуги Леонтьєв отримав від негуса графський титул, уперше створений саме для нього. Під триразовий салют із гвинтівок Миколі Леонтьєву був вручений диплом, в якому він віднині називався графом Абаєм. „По его инициативе в день священного коронования Их Величество Менелик освободил 50 итальянских. военнопленных”.

На початку червня того ж року за ініціативи Леонтьєва між Італією і Абіссінією почалися переговори про мир. У серпні Леонтьєв бул відряджений негусом у Рим із спеціальним таємним дорученням. Звідси він поїхав у Петербург і добився згоди почати за рахунок російської казни виготовлення снарядів і частин, яких не вистачало до 60 гармат, відбитих у італійців у битві при Адуї. У грудні того ж року за дорученням негуса Лєонтьєв був відряджений в Константинополь, де йому вдалося добитися у султана необхідних для підданних Менеліка реформ в абісінському монастирі в Ієрусалимі. У березні 1897 р. Леонтьєв повенувся в Абісінію і приймав активну участь в переговорах негуса із Ренель Родом, котрий пропонував таємну угоду з Англією. У цей час Леонтьєв до певної міри був офіційним представником Росії, і його повідомлення брались до уваги російським урядом. Незабаром Микола Степанович був знову направлений негусом в Петербург, де він зумів зацікавити представників російської дипломатії абіссінськими справами, і наприкінці жовтня того ж року відправив на пароході "Епуоу" відпущені з арсеналу для доставки негусу 30 тис. гвинтівок, З млн. патронів і артилерійських снарядів. 12 червня 1897 р. Менелік призначив Леонтьєва генерал-губернатором екваторіальних провінцій. В липні граф Абай був важко поранений, у стегно наввиліт, абіссінським офіцером. Цей злочин здійснений при виключно загадкових обставинах, і причини його залишились нез’ясованими.

Під час генерал-губернаторства Лєонтьєв багато сил продовжував приділяти формуванню регулярного війська, і на початку лютого 1899 р. йому вдалося показати Менеліку вперше сформований регулярний батальйон, ядром якого стала рота сенегальських стрільців, привезених ним із Сен-Луї, із російськими і французькими унтер-офіцерами. Негус був дуже задоволений успіхами радника і при особливій церемонії подарував йому вищий військовий чин в Абіссінії — деджазмегі, що відповідає маршальському званню. У цьому ж році Лєонтьєв виступив із військами в похід до озера Рудольфа для приєднання декількох областей до екваторіальних провінцій. Похід був успішним.
За участь у визвольній боротьбі народів Ефіопії поміщик хутору Мала Березівка Херсонської губернії удостоєний звання "Маршал козачих військ", нагороджений орденом "Меч і сонце". Йому було присвоєно титул графа Абісінської імперії.

Користуючись особливою підтримкою дружини верховного правителя, М.С. Леонтьєв відкрив у Ефіопії ряд державних шкіл для населення. Допомагав в організації сільського господарства. Його щоденники і похідні документи являють велику наукову цінність.

Леонтьєв М.С. брав участь в Російсько - Японській війні 1904 - 1905 рр. після чого виїхав у Францію. Бував там і раніше, де його дружина, Ульяна, була власницею будинку. Помер у Парижі 17 (26) червня 1910 року.

Його етнографічні колекції нині зберігаються в музеї антропології і етнографії Санкт-Петербурга, в Зоологічному музеї, а також в інших музейних центрах. Так у червні 1895 року Лєонтьєв передав у подарунок музею антропології Ефіопії коллекцію із 104 предметів побуту народів Африки. У червні 1899 року Микола Степанович, після призначення правителем щойно приєднаних екваторіальних провінцій, організував експедицію для вивчення цих областей Ефіопії у районі озера Рудольфа і річки Омо. Експедиція зібрала велику колекцію, яка, мабуть, була виставлена в 1901 році на всесвітній виставці у Парижі. Згодом її експонував Лондонський музей. Микола Степанович зробив заповіт, що після його смерті колекція повинна повернутися до Росії. Це підтверджує Зоя Леонідівна Пугач: „Коллекция им завещена музею Александра ІІ (ныне Российский зтнографический музей). После смерти Николая Степановича вдова Леонтьева отправила коллекцию из 1200 предметов в 8 ящиках в Петербург и передана на постоянное хранение в музей антропологии и зтнографии.

Сейчас сделана небольшая выставка из предметов зтой коллекции. На ней демонстрируются некоторые типичные для народов Эфиопии образцы оружия, предметов быта, одежды, украшений (круглый щит с металлическими накладками, овальный щит из шкуры буйвола, украшенная бисером и металлическими подвесками накидка из шкуры антилопы, меч в ножнах, кинжал, деревяные подголовники, которые употребляют вместо подушки, боевой нож, браслет, гривна, железные браслеты, колоколец для скота, передник для невесты из нашивок, кожанные ремешки из металлических циллиндриков). Ожерелья из бисера, каменных бусин и отточенных из скорлупы страусиного яйца дисков. Браслеты из слоновой кости, украшение из железа и кабаньего клыка.

Из-за ограниченности места на выставке представлена лишь незначительная часть предметов из коллекции Леонтьева, основу которой составляет оружие - копья, стрелы, щиты, мечи, кинжалы, луки. "№№ коллекции 297 и 3052"'.

У 1900 році Микола Степанович повернувся в Росію. Маршал із Абіссінії повернувся на Батьківщину разом зі своїми 8-ма тисячами „абіссінських козаків і був приписаний до 1-го Уманського полку у званні осавула. .

Тоді і привіз Микола Степанович в Україну чотирьох хлопчиків - абіссінців. Але не викрав їх, як розповідають жителі села. Це були сини абіссінського друга, котрий загинув у битві при Адуа. Мати дітей після смерті чоловіка жила бідно і не могла прогодувати синів. Тому Микола Степанович і попрохав Менеліка віддати йому дітей. Так сини Абіссінії стал синами України та Росії.

Ім´я Миколи Степанович Леонтьєва ввійшло не тільки в історію Ефіпії, а і в історію вітчизняної етнографічної і географічної науки. Щоденник, який вів у Ефіопії, передав журналісту Ю. Єльцу. Той у 1898 році опублікував книгу: "Імператор Менелік і війна його з Італією. По документах і похідних щоленниках М. С. Леонтьєва" .У книзі публікуються фотографії, зроблені Миколою Степановичем.

Таким чином, із вище сказаного можна зробити висновок, що Микола Степанович відомий дослідник, мандрівник, географ, дипломат, етнограф, військовий, учений. Дуже хочеться, щоб мешканці всієї області знали правду про свого земляка, шанували його.

Декілька слів про хлопчиків, привезених поміщиком із Абісінії. Їх було четверо. Віком від 7 до 12 років. Одного разу один із них не виконав наказу і поміщик його дуже побив. Через деякий час юнак помирає. Ще одного підлітка Микола передав своєму братові кухарем у Санкт-Петербург. Залишився найменший - Хайлє Улєй Абхімер. Кмітливий, розсудливий, спокійний хлопчина. Подобався він Миколі Степановичу. Тому вирішив усиновити його. За хорошу плату Косівський піп перехрестив Абхімера у православну віру і нарік Олександром. Так син Абісінії стає Леонтьєвим Олександром Миколайовичем. Без права спадкування. Олександр продовжував працювати в економії поміщика кухарем. Покохав вродливу чорноброву покоївку Одарку.

Одружилися. Побудували хату. Завели своє господарство. Невелике, але охайне. Працювали, не покладаючи рук. Народилося 4 дітей. Старшого сина назвали Іваном. Дочок - Ольгою, Олександрою, Марією.

Швидко пролітають роки. Незчулися, як і діти повиростали. Після смерті Миколи Леонтьєва маєток перейшов у власність старшого брата - Олександра Степановича. Перед революцією він приїхав у село і розпродав ліс, землю. Все цінне вивіз у Петербург. Відчував, що революція близько. Нищив все, чого не можна було продати або вивезти. Так сталося і з книгами. У Миколи Степановича була велика бібліотека. Олександр частину книг вивіз, продав, а що залишилося - мішками виніс у сад і спалив. Горіли думки, знання багатьох поколінь. Все страшне починається із знищення книг.

А Олександр Миколайович Леонтьєв (Хайлє Улєй Абхімер) разом з сім'єю жив у Малій Березівці. Односельчани називали його "Чорним". Щоб прогодувати дружину і дітей після революції Олександр деякий час працював у закритій їдальні м. Новогеогіївська, а потім повернувся додому. Працював у кузні, де вибив око біля молотарки. Варив односельчанам чудові борщі. Вивчився на водія. Старший син, Іван, одружився. Сім’я живе у Львові. У них зберігається дорога реліквія - книга "Подорож Лєонтьєва у Абіссінію".

Старша дочка, Олександра та менша Марія, жили у Кривому Розі. Середня, Ольга, жила в рідному селі. Із чоловіком виховали двох дітей: Володимира (живе у Світловодську) та Олександру, яка живе у Кривому Розі. Після смерті чоловіка та батьків (обоє поховані у Захарівці, Олександр Миколайович помер у 1968 році), Ольга Олександрівна жила сама у батьківській хаті. Як пам'ять про далеку батьківщину тата, на вікнах стояли фігурки чорних юнаків. Цвіли пеларгонії. А на стіні висів великий портрет діда - Лєонтьєва Миколи Степановича.

Олександр Миколайович (Хайлє Улєй Абхімер) довго листувався із братом, що жив у Петербурзі, їздив до нього на гостину. Та час невблаганний. Зараз братова доля невідома. Ольга переїхала жити до сина в Світловодськ, а хата довгий час стояла пустою. Поки розвалилася. І сучасні діти знають історію цієї сім'ї тільки із уроків історії.
А тепер про жителів села, котрі знали Миколу Степановича, спілкувалися із ним.

Спогади: «Управляючим маєтку був Гарбуз Семен Пилипович (у документі Семен Гарбузенко), житель Косівки. Разом із Леонтьєвим їздив у Абісінію. Після повернення побудувався на Сідинках. Дружив із Олександром Чорним.
Два покоління сім”і Козенків були дворовими людьми Леонтьєва. Так Козенко Степан із дружиною доглядали панську худобу. За вірну службу пан подарував Степанові собаку і рушницю. Їх старший син, Козенко Андрій Степанович, в дитинстві був у поміщика лакеєм, а коли підріс - кучером. Возив панів, доглядав коней. Під час останньої поїздки в Абіссінію пан хотів взяти із собою і Андрія та батько не відпустив його.
Покоївкою була старша дочка Степана, Козенко Ганна Степанівна. А коли пішла батрачкою до купців у Кривий Ріг – покоївкою у Леонтьєвих стає її молодша сестра Дуня. Працювала на совість. Панна за хорошу службу подарувала їй перстень. В голодному 1933 році перстень Євдокія Степанівна продала і врятувала життя сім'ї.
У панській економії працював і Козенко Данило Степанович із дружиною Лукерією. Також Козенко Герасим Степанович. Допомагали старшим і найменші - Варя і Люба».

У музеї зберігається фотографія 1961 року. На ній фотограф Чорнявський сфотографував сім'ю Козенків під час приїзду в гості Данила із дружиною. Це сімейне свято. Доля старшого покоління цієї сім’ї тісно пов»язана із долею поміщика хутору Мала Березівка.

Проходить час. Змінюються покоління. І нам потрібно відновити історичну правду, щоб майбутні жителі Захарівки пам’ятали Миколу Степановича Леонтьєва – відомого мандрівника, дослідника, дипломата, географа і поміщика нашої «малої батьківщини». «Той хто забуває минуле, не має майбутнього».

Шкірай Любов Семенівна, зберігач фондів Захарівського музею історії

Коментарі   

0 #1 Валерий 24.02.2016, 16:39
Счастлив был...Мыкола Леонтьев, навалит стопку самогона, закусив сальцом и пошёл собирать захаровские анектоты.... :lol:
Цитата
0 #2 Валентина 28.02.2016, 19:03
Багато неправдивої інформації... Але якщо це есе - ( невеликий за обсягом прозовий твір, що має довільну композицію і висловлює індивідуальні думки та враження з конкретного приводу чи питання і не претендує на вичерпне і визначальне...) - то нехай!
Цитата

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Back to top