Цьогоріч, 13 липня, не стало Українця, так, саме з великої літери, світловодця Дмитра Туніка

Ще від кінця 80-х років минулого століття друг Дмитро влився до визвольних змагань в Україні на сучасному її етапі: і голову отамана Сірка до Нікополя їздив шукати, і до громадянства УНР (з видачею символічних Паспортів) приймав світловодців біля пам’ятника Лєніну на площі, і активним учасником УНА-УНСО був, і перший Майдан пройшов…

А коли у Києві, наприкінці 2013 року, грянуло те, що засвідчило остаточний вихід України з під впливу Імперії зла Московії – такого собі міні-СССР – Майдан, він з перших днів там… Бився, як лев проти зграї шакалів. Зазнав поранень і ледь не поповнив лави Небесної Сотні. А ось у лині 18-го відійшов у Вічність. Тому, гадаю, кращою даниною його пам’яті стане інтерв’ю з ним, яке вийшло друком у газеті «Світловодськ Інформ» 13 лютого 2014 року – час коли, ще тривав Майдан і гинули на ньому люди, коли москалі ще вдерлися у Крим та Донбас і, взагалі, коли не було ясно, чия візьме.

Тож, нехай це інтерв’ю майже п’ятирічної давнини стане правдивою ілюстрацію до тих буремних днів, нагадуванням, що Гідність породжує Свободу. І даниною Пам’яті Дмитра Туніка.

ПО НЬОМУ СТРІЛЯЛИ, А ВІН ПРИГОЩАВ ЇХ КОКТЕЙЛЕМ… МОЛОТОВА

55-річний світловодець Дмитро Тунік шість разів їздив на Майдан і по три-чотири дні воював там. Його не особливо зачепив так званий Євромайдан, коли там зібрались прихильники євроінтеграції – безвусі студенти та інтелігенція із митцями – чи вперше олігархічна влада прогинається перед своїми московськими шантажистами. А от коли зграя озброєних горлорізів пустила кров євроінтеграторам, Дмитро, не вагаючись, наступного дня, разом із своєю донькою, виїхав до Києва…

Близько мільйона українців зібрались 1 грудня на Майдані. Помітингувавши зо три дні, він повернувся додому. Каже, що попри захват від сього дійства – виступи опозиціонерів та співаків, мільйонноголосе співання Гімну України – його дещо засмутила певна політична заангажованість Майдану. На прикладі наших земляків-світловодців, більшість з яких складалася із «свободівців», до яких він спочатку «прибився», зазначає, що їм було наказано слухати виступи виключно Тягнибока, інших – необов’язково. Теж саме можна сказати і про яценюківців та кличківців… Така нездорова конкуренція у стані основної опозиційної трійці, каже Дмитро, явно прийшлася не до снаги не лише йому, а й мільйонам інших українців, що прибули на Майдан відстоювати гордість Нації, а не тягти до влади чи то Тягнибока, чи то Кличка з Яценюком. Ось основна причина, за його словами, появи третьої сили, яка отримала назву «Правий сектор». З ним він і був усі інші свої вояжі до Києва, починаючи від 19 січня, коли побачив в інтернеті справжні бойові дії на Грушевського – у ту ж саму мить він зірвався вкотре із своєї теплої домівки…

«Правий сектор», за словами Дмитра, яскравий приклад самоорганізації суспільства без притаманного нинішнім політикам вождізму. Це немислимо, каже він, щоб у країні, яка займає перші місця у Європі по рівню наркоманії, злочинності, проституції тощо, з’явився взірець ідеального суспільства – ані п’яного, ані лайливого слова, недопалки та сміття викидаються у відведені місця і таке інше, і тому подібне. Коротше, навкруги чистота і порядок – причому, ніхто за цим особливо не стежив. Була налагоджена і чітка система медичної допомоги. «Правий сектор», переконаний Дмитро, об’єднав те, що здавалося, неможливо об’єднати. Наприклад, пліч-о-пліч з ним українські цінності боронили хлопці з намету, на якому красувався напис, що в ньому знаходяться «Русскоязычные украинские националисты из Донецка», чимало було і кримчан – як слов’ян, так і кримських татарів, були і білоруси, і кавказці, і навіть казахи. Приємно вразили його бабці-киянки, які приносили звитяжцям і попоїсти, і бензин – для «коктейлів», які, після того, як один тамтешній «кулібін» змайстрував із підручних дощок катапульту, пролітали значну більшу відстань у стан карателів. «А що робити, - каже Дмитро, коли вони по нас стріляли, і не лише гумовими кулями, труїли газами та жбурляли світло-шумовими гранатами, до яких, щоб збільшити їхню зону враження, примотували каміння, яке після вибуху розліталося навкруги дрібними осколками, що вгризалися у відкриті ділянки тіла. Хоча ці гранати і без каміння – штука небезпечна. Розриваючись, вона створює несамовитий грохот, який здатен контузити людину, а надзвичайно яскравий спалах – її осліпити». Сам же Дмитро не осліп і не оглух від таких гранат, а от шрапнель із підшипникових металевих кульок, випущена «беркутівським» снайпером, ледь не позбавила його ока, врізавшись у лице в лічених від нього міліметрах… Та залікувавши у тамтешньому лазареті рани, бійці знов ставали до бою. І не лише, щоб весь час оборонятись. Він пригадує момент, коли близько 20-ти «беркутівців» захопили у полон «коктейле-метальщика». На виручку, з дрючками та бойовим криком, кинулись його бойові побратими. Побачивши їх, «беркутня» у паніці, хто куди, накивала п’ятами. А їх, тих звитяжців, було лише п’ятеро…

Але, зазначає Дмитро, ці звитяжці ладні були уникати крові при першій-ліпшій нагоді. Адже, каже він, спецпризначенці, хоч і паскуди, але таки – українці. В цьому зв’язку він пригадує взяття Українського Дому… Як стало відомо, на його четвертому поверсі зберігаються якість цінні історичні експонати. Аби через протистояння вони не постраждали, делегація «Правого сектору» пішла на перемовини із мєнтами, які завершились тим, що їхній загін залишив Дім без єдиного пострілу. «Так що, як бачиш, ми не лише воювати вміємо – у нас і свої дипломати є», - посміхається Дмитро, одночасно зазначаючи, що, якби не «Правий сектор», Янукович чорта з два запропонував би переговори опозиційній трійці, яку він і не сприймав всерйоз і яка, у свою чергу, називала захоплення адмінбудівель у Києві провокацією. «А коли ми змусили цю банду накласти у штани, ця трійця записала наші перемоги до свого активу – як вагомий важіль на цих переговорах», - додав Дмитро.

… Наша розмова тривала півтори години. На наше запитання, що робитиме Дмитро Тунік, коли знову зажевріє полум’я протистояння, він, не вагаючись відповів, що стрімголов помчить боронити рідну землю від бандократії.
А якщо не зажевріє і ця сама бандократія спробує притягти тебе до відповідальності. Не боїшся?

Не бояться лише божевільні. Але, знаєш, коли прагнеш, щоби ти та твої діти гідно жили у справедливій цивілізованій та могутній країні, де не буде правителів, які ладнають під свої зади золоті унітази та їхніх вилупків, які за рік стають мільярдерами, грабуючи своїй народ та заганяючи його у новітнє московське ярмо, то заради такого очищення не гріх і життя покласти.

Дмитро після поранення на Майдані. 

Віталій Асауленко,
(«Світловодськ Інформ», №7, 13 лютого 2014 року)