Якщо говорити про випуск єлисаветградських грошей, то не можна забувати про давні монетарні традиції Центральної України. У 1894 р. селянки містечка Торговиці Олійниченко і Музика випадково знайшли скарб срібних золотоординських і чеських монет, що охоплювали століття, обмежене 1280-1380 роками. З них - 142 східні теньги і 6 так званих празьких грошів.

До речі, вигляд деяких ординських монет дозволив фахівцям припустити наявність місцевого карбування в Торговиці в середині ХІV ст. В тому твердо переконаний колишній кіровоградський, а тепер - київський науковець Олекса Брайченко. Однак, законні то гроші чи фальшиві, не скаже вже ніхто. Навіть науковці.

Були ще в Єлисаветграді вдалі спроби наприкінці ХІХ століття випускати фальшиві поштові марки, що в ті часи часто використовувались як сурогат асигнацій. Та обминемо поки-що кримінальний аспект в оповіді, хоча без нього ніяк не обійтися, якщо мовиться про кошти. Особливо, коли вони великі.

Наймасовіше виготовлення і використання місцевих грошей припадає на післяреволюційний період у 1917-1921 роки. На початку 1917 імперська грошова маса збільшилася у 6 разів, а купівельна спроможність царського рубля зменшилася до 27 довоєнних копійок. Виник парадокс: купюр неміряно, але дорожнеча всеодно їх немилосердно з’їдала до нуля. До того ж, після падіння царського режиму старим рублям уже не дуже довіряли. Україна потерпала від нестачі в обігу паперових грошей, – тимчасовий уряд не поспішав сюди направляти навіть свої, так звані, «керенки». Вони були такі дешеві, що їх видавали при зарплаті нерозрізаними листами. Тоді з’явилися назви для мільйонів «лимони», а для мільярдів – «лимонарди». Центральна Рада та окремі міста для забезпечення торгового обігу почали друкувати власні грошові знаки. Як завжди у фінансових питаннях, першою серед міст вигулькнула Одеса. У чільних рядах був і Єлисаветград, оскільки пов’язаний з портовим «просунутим» містом безліччю невидимих родинних та ділових ниток.

На початку 1918 року було прийнято рішення налагодити випуск своїх грошей. Випущено розмінні 10-рубльові білети для Єлисаветграда, що малюнком нагадували одеські трьохрублівки (на фото вище). Підписали цю купюру заступник міського голови С.Крамаренко та бухгалтер А.Пельтін. За короткий час здійснили декілька емісій розмінних білетів на загальну суму близько 10 мільйонів рублів. У місті малося виробництво і велася торгівля на десятки мільйонів рублів. Для їх обслуговування функціонувало кілька банків та банківських контор, а готівки катастрофічно не вистачало.

До Москви, як розповідається у спогадах «Годы борьбы», послано членів Єлисаветградського ревкому есера Якова Шинделя і більшовика Михайла Чернишова, котрі привезли п’ятнадцять мільйонів царських рублів, проте наприкінці лютого вісімнадцятого року більшовики, тікаючи від німців до Харкова, вивезли 2 мільйони. Куди подівся залишок, знав мабуть лише місцевий комісар по боротьбі з безробіттям і недавній гонець до Білокам’яної Шиндель, котрий на той час уже став більшовиком, але до Харкова чомусь не ризикнув їхати. Що цікаво: гроші, надруковані в Єлисаветграді, ніхто й не намагався вивезти: вони випускалися й при німецько-австрійській окупації, і при денікінському нашесті.

Не став винятком і рік 1919-ий. Нові єлисаветградські п’ятирубльові купюри нагадували царські 5 рублів (на фото - вище їх варіант 1909 року). В останні дні березня в обігу з’явились розмінні білети Єлисаветградського відділення Державного банку вартістю 3 і 1 рубль. Три рублі за малюнком повторювали раніше випущений білет в 10 рублів, а вигляд одного рубля нагадував малюнок царського, проте він був без орлів, корон, скіпетрів та іншого імперського антуражу. Всього їх було випущено на суму близько 2 мільйонів. В обіг також введено три серії купюр вартістю 25 рублів.

Вивчаючим тогочасні документи кидається в очі така деталь: де вирішуються фінансові питання, там обов’язково фігурує Яків Шиндель. Наприклад, витяг з протоколу засідання ревкому 27 травня 1919 року:

«Шиндель: «Скажу кратко – у нас денег нет. Старая армия забрала 6 миллионов рублей. Налоги не поступают. Вклады в банки никто не делает. Зарплату служащие не получают уже несколько месяцев. В Киев, Одессу и Харьков послано представителей для получения денег, но надежды на центр мало. А мы не имеем права печатать деньги без обеспечения».

Чернышов: «Если центр не дал денег, то он и ответственный, а мы должны печатать свои деньги. Одесса без обеспечения выдала бон на 10 миллионов, мы можем на 3 миллиона».

Тениченко: «Печатать можем, потому как обеспечение есть – конфискованные у буржуазии ценности».

Ось так все просто – забрав чуже і забезпечив випуск своїх грошей.

У серпні-вересні Шиндель вдруге зник з Єлисаветграда. Він невдовзі випірнув керівником відділу фінансів при Одеському губкомі. Коли Південна група Якіра готувалася втікати з-під Одеси в район Києва-Житомира, здійснив вилучення авуарів філії «Ліонського кредиту» та інших банків у великій кількості срібла, близько 150 кілограмів золота, діамантів у 60 каратів, іноземної валюти на 14 мільйонів рублів. Кілька ящиків прибули в Бірзулу до штабу Південної групи і нібито передані «товаришу Басіасу». Подальша доля цих ящиків невідома. Пізніше Шинделя з того приводу допитував (1920 р.) В.Манцев – начальник української ЧК і одночасно начальник Особливих відділів Південного і Південно-Західного фронтів. Але без наслідків, бо невдовзі «червоний фінансист» Шиндель засвітився у Голандії, а потім у Німеччині як наш торговий представник. Цю пригоду детально описав одеський історик Віктор Савченко в книзі «Авантюристи громадянської війни». Чи це той самий репресант 37-го року Яків Шиндель, про якого оповідав недавно краєзнавець Володимир Босько, сказати важко. Адже Шинделів тут, як і Смирнових, Іванових, Петрових, Сидорових, вистачає.

Ми уникаємо розповіді про використання цінних державних паперів з безліччю місцевих надпечаток, що ходили нарівні із саморобними грошима. Зайвий раз не повторюємо, що поряд з ними в Єлисаветграді оберталися карбованці та гривні різних номіналів УНР, Української Держави гетьмана Скоропадського, Директорії. Ходили німецькі марки і австро-угорські крони. Добровольча армія принесла своє паперове сміття. Зрідка мелькали навіть так звані «бермонтовки», друковані аж у Прибалтиці двієчником-випускником Єлисаветградського кавалерійського училища«генералом» Бермонтом (на фто нижче - 1 марка Західної добровольчої армії)

У другій половині січня 1920 року в Єлисаветграді міцно осіли більшовики. А в лютому в обіг двічі випускалися розмінні білети Єлисаветградського відділення народного банку вартістю 50 рублів нового малюнка на загальну суму 10 мільйонів.

Після закінчення так званої громадянської війни налагодилось постачання нашого краю радянськими грошима і потреба у замінниках пропала. Під кінець 1920 року почалося поступове вилучення місцевої валюти з користування (на фото нижче - 10 000 рублів 1923 року).

Як повідомляв краєзнавець Володимир Поліщук, крім грошей, друкованих тутешньою владою, в місті в різний час випущені гроші для внутрішніх розрахунків кооперативом «Загальна користь», двома позико-ощадними товариствами, кооперативом металістів, театром «Олімп» Басова, їдальнею залізничних службовців, Першим товариством споживачів, кооперативом газетних торговців «Друковане слово», спілкою споживачів жителів Ковалівки, кондитерською Сусера, хлібопекарнею і крамницями Меєровича, магазином Шульмана.

Як відомо, всякі великі переміни укладу життя супроводжуються різним ошуканством. Фінансисти Єлисаветграда, наприклад, боялися появи фальшивок. Тому найняли майстерного гравера – чеха Адамека, який був автором малюнка одеських грошей. Цим пояснюється схожість наших зразків до одеських. Друкарня, що випускала бони, скупила, здавалося б, всі запаси паперу з водяними знаками, що були в місті. Для гарантії проти підробки місцеві гроші мали багатотоновий, а пізніше і багатобарвний малюнок. Однак, проти лому нема прийому – місцеві умільці виявилися на висоті – всього через два місяці виявлено добре обладнану майстерню, що вже довго широко фальшувала міські асигнації 50-рубльового номіналу. Про простіші за виконанням купюри вже й говорити не доводиться.

За деякими джерелами, у краї використовувалися ще й гроші Никифора Григор’єва з сороміцькими малюнками й написами, місцеві гроші отамана Пилипа Хмари. Нестор Махно теж тішився граверським мистецтвом та банківськими забавами. Тому ясно, чому кіношний, а, можливо, й реальний Попандопуло був такий щедрий. Мовляв, «бери, мені не жалко, я собі ще намалюю».

Леонід Багацький, Златопіль