Група Світловодських волонтерів черговий раз відвідала зону АТО. На моє прохання вони взяли мене з собою. Побачене та почуте вразило мене. Хочу поділитися цим з вами. Не претендую на абсолютну істину і розумію, що це тільки невеликий штрих із загальної картини сучасних подій в України.

За час поїздки ми побували в Авдіївці, на передовій в одному з сіл Донецької області, та в Маріуполі.

На перший погляд міста та села зони АТО мало чим відрізняються від міст та сіл інших регіонів України. Будинки, дороги садочки… Вразило те, що освітлення вулиць міст на сіл сходу краще, ніж у нас в Світловодську. В районі АТО зустрічаються покинуті хати та будинки. Та де їх немає? Але відразу видно, де будівля просто покинута, а де вона розбомблена військами так званої «ДНР».

Можливо це просто моє враження, але вулиці населених пунктів зони АТО набагато безлюдніші. Особливо в селах. Чим більше до зони ведення бойових дій, тим менше людей на вулицях.

Спочатку ми відвідали Авдіївку. Було тихо. Склалося враження, що все гаразд. Але коли ми доїхали до окраїни міста, це враження зникло. Дві дев’ятиповерхівки відразу нагадали про війну. Далі, за ними, уже позиції наших військ та сепарів. В кожну секунду з відтіля можна очікувати приліт міни, снаряду, чи пулі снайпера.

Так виглядають тепер ці будинки.

 

Хто їх такими зробив? Відповідь надали місцеві, з якими вдалося поспілкуватися. До речі, не всі охоче йдуть на контакт. Побоюються помсти сепаратистів. Після звільнення Авдіївки нашою армією близько 800 жителів пішли з сепаратистами, замінувавши цвинтар.

   

  

Квартири в будинку розтрощені не тільки обстрілами, але й мародерами. З початком відомих подій заколотники саме біля цього будинку встановили блок-пост. Сепари після чергування на посту приходили до будинку та під приводом того, що вони захищають авдіївців від хунти, вимагали їх годувати. Потім почали розселяться на першому поверсі, а мешканці покидали будинок. Але не всі квартири пограбовані. На деякими дверях є надписи «Патриотов просим не ламать двери. Тут живут люди». До речі, вдудинку є світло, вода.

А ще ми побачили майже сюрреалістичну картину: в розбитий будинок увійшли два представника кампанії-провайдера інтернету. Без нього нікуди!

До речі, будинок новий, його почали заселяти тільки в 2012 році.

До будинку ми приїхали, щоб доставити допомогу медичному пункту військової частини. Він дислокується в покинутих квартирах. Головне завдання медиків – надання допомоги пораненим та відправка до шпиталів. Медики – відважні люди. В бою вони мають вивезти з полю бою поранених. Це не так просто. Сепари не зважають на червоні хрести на санітарних машинах.

 

Ось так виглядає «таблетка» та Сакон, на яких вивозили поранених. На «таблетці» сліди осколків та пуль.

Військові медики кваліфіковані, мужні та скромні люди. Вони дуже неохоче розповідають про себе та засмучуються, коли їм надають допомогу та фотографують. Але ж вони справжні герої! Так оця тендітна білявка Валентина винесла з полю бою 200 (!) поранених. А ще вони небайдужі до проблем інших. Коли у нас виникла невелика проблема з авто, то водій «таблетки» швидко допоміг нам.

 

В Авдіївці ми зустріли не тільки представників ЗСУ. Тут дислокуються представники підрозділу «Госпітальєри» Правого сектору.

Як відомо, дороги – це артерії любого регіону. Хочу відзначити, що, незважаючи на військові дії, вони тут в задовільному стані. У нас, на Кіровоградщині, є й гірші. На основних дорогах стоять блок-пости. Вони не тільки перевіряють авто, але й допомагають знайти безпечний шлях до необхідного населеного пункту. Якщо ви в зоні АТО, та в своїй поїздці покладатися лише на навігатор не варто. Можна потрапити в «сіру» зону або й до сепаратістів. Ми переконалися в цьому на власному досвіді. Прямуючи до Маріуполя, несподівано опинилися на такому перехресті.

А іншим разом опинилися в «сірій» зоні та змушені були проходити прикордонний та митний контроль.

  

Підрозділ «Айдар», до якого ми доставляли допомогу, знаходиться на передовій. Попереду, кілометрів за два, вже окопи. Умови перебування наших вояків тут непрості, але все залежить від самих людей. А на цих позиціях стоять справжні солдати. Вони не тільки змогли відсунути ворога від села, в якому проживають близько п’ятнадцяти місцевих жителів, але й налагодити більш-менш людські умови проживання для себе та місцевих. Останніх, а це люди похилого віку, вони взяли під свою опіку. Надають їм продукти та забезпечують дровами.

  

Наші військові налагодили і свій побут. В облаштованих місцях є пункти харчування, гаряча вода. Обладнали воїни й невеликий спортивний куточок: бруси, штанга з двох мін.

 

Настрій у наших воїнів бойовий. Вони готові йти вперед та вибити завойовників з нашої землі.

Щодо питання про громадянську війну. Напередодні нашого приїзду в селі затримали невідомого, який стверджував, що він сам з Донбасу та заблукав в селі. Зброї при ньому не було, але наші вояки неподалік від місця затримання знайшли російський паспорт невідомого. Отакі вони, заблукалі росіяни.

Про Маріуполь, або Марик, як його зараз часто називають, знає тепер кожний житель України. На перший погляд тут мало що нагадує про те, що це прифронтове місто. На вулицях багато людей, машин, світла, димлять труби гіганта Азовмаша. Але це тільки на перший погляд. Якщо уважно придивитися, то можна знайти сліди пуль та осколків на будинках. Свідчать про війну і новенькі покрівлі на окремих будинках.

Частина Національної гвардії, в яку ми привезли допомогу, дислокується в хороших умовах військового містечка. Але близькість війни відчувається й тут: солдати зі зброєю на підсилених постах на прохідній, військові у польовій формі та зі зброєю на території частини. Побували ми й в окремих місцях дислокації гвардійців, практично на передовій. На один такий пунктів ми приїхали уже після його обстрілу.

До речі, про відповідь на обстріли сепарів. Наші відповідають і відповідають ефективно.

Поїздка в зону АТО мене вразила. я переконався, що в Україні є багато чудових, різних за освітою, національністю, мовою спілкування, віросповіданням та, навіть кольором шкіри, справжніх патріотів, які захищають нас від ворога.

На другий день після приїзду з зони АТО я пішов на сесію міської ради. Колеги по депутатському корпусу з наполегливістю, достойною іншому застосуванню, просували своїх людей, пиарилися на транспортній проблемі та мстилися колегам за відмінну від їх думку. Боже, як це далеко від реального життя на війні та як соромно перед фронтовиками!

Раджу колегам-депутатам хоч раз з’їздити на передову, переночувати в умовах, в яких живуть наші бійці та подивитися на наслідки «русского мира». Сподіваюся, що це піде їм на користь.

Вадим Степанець

P.S. Ми повернулися з поїздки в середу, а вже з четвер російсько-сепаратиські війська обстріляли Адіївку.