1.
Я тягнув вєліка пішки нагору з вулиці Димитрова до себе, на Котовського. В корзині на багажнику товар з ринку «Світанок». Аж раптом, обігнавши мене, зупиняється скутер, водій якого, чоловік середнього віку, не знімаючи з голови шолома звертається до мене:
– Стій! У тебе мій велосипед. Його вкрали в мене з гаража.

Від несподіванки зупиняюсь:
– Ти не правий. Це «вєлік» батька мого друга, Стеценка Михайла Опанасовича, його адреса – Леніна, 29 квартира 35.
– Ти можеш казати мені що завгодно, – наполягає на своєму скутерист, – а я бачу що це моя «Україна», тільки вже замінено передню вилку та сідло.
– Слухай, давай я тобі все розкажу про себе, – намагаюсь заспокоїти збудженого чолов’ягу. – А що до вєліка, то вилку я дійсно замінив, а сідло у нього рідне. І ще, щоб ти знав, цей велосипед аж тисяча дев’ятсот тридцять восьмого року випуску, бачиш он зафарбовано емблему «ХВЗ»*.
– Мені все одно, я бачу цей вєлік мій. Його в мене вкрали, потім продали тобі, – потім пихато додав: – але він мені зараз вже не потрібен, можеш їздити на ньому скільки завгодно.
Промовивши сів на свого скутера та й рушив далі. На цьому й розійшлися, але на душі було трохи паскудно. Авжеж, хвилину тому мене звинуватили у придбанні краденого транспортного засобу.
Ех, якби цей чолов’яга знав історію, пов’язану з цим велосипедом, з цією «Україною»…
~~~~
* «ХВЗ» - Харківський велосипедний завод.


2.
– Скільки можна тобі, Афанасій, утовкмачувати. Прийшла на район телеграма з Полтави: «здати через місяць триста яєць», а курей держати ніде, – голова Покровсько-Багачанського колгоспу «Нове життя»* Степан Нетреба вже не кричав, а лише шипів як вуж на чолов’ягу років п’ятдесяти, що сидів в конторі на лаві біля стіни.
– Ну то й побудуйте курник, – зі стриманою але глумливою посмішкою крізь густі вуса, відповідав Афанасій, він же Опанас Григорович Стеценко. – Ділов то!
– Знову глузуєш? – втомлено образився Нетреба. – З ким я його побудую? З бабами, чи з такими каліками як я ? – кивнув на палицю, що стояла біля стіни. – А в тебе хата якраз на краю Новоселівки**, майже біля Федіївки***, краще для курника й не вигадаєш. Не клей дурня, підпиши заяву, що передаєш колгоспу добровільно. Тобі ж краще. Допоможеш нам, – і ми тобі допоможемо, на осінь щось придумаємо, а доки поживеш у родичів, багато їх у тебе.
В конторі дим коромислом, це Нетреба знову запалив самокрутку. Афанасій мовчав. На ногах у нього були черевики, перероблені з ялових чобіт. Афанасій шив такі всьому селу на своїй швейній машинці «Зінгер». Нетреба вже давно хотів замовити йому такі самі, але соромився. Майже пошепки додав:
– Холоша казав, що хату можуть і так забрати, ти ж при Гітлерові її будував. Зрозумів?
– Так ви ж мою стару хату забрали. Го-го-го… – Афанасій чи то глухо закашляв, чи то засміявся.
– Та перестань ти кашляти, теж мені "гогало"! – просичав Нетреба. – Не забрали, а експроприірували, коли ти утік на Донбас.
– Не втік, а відправився на передовий «рубєж пятілєтки». Ти що забув? – відповів, не перестаючи кашляти. – «По зову сєрдца». Го-го-го…
Враз двері контори рвучко відчинились… Легкий на спомин, на порозі виріс маленький на зріст та кругленький, наче м’яч, секретар Покровсько-Багачанської районної ради Іван Холоша і, хекаючи від поспіху, заторохтів:
– Ох, і дурило ти Нетреба! Доки ти тут з цим куркулякою теревениш, його жінка вже й хату розкрила. Буде тобі курник, як же!
Далі пішли матюччя на адресу Афанасія від обох покровсько-багачанських керівників. Тільки, що битися не лізли, бо миршаві обидва проти нього, в минулому – шахтьора.
– Ну то я пішов. – Афанасій, рвучко піднявся. А що з ним зробиш…
Від свіжого повітря сперло в грудях. Сонечко травня сорок четвертого року було особливо теплим. Перша весна після німців. Афанасій гордовито йшов по селу. Декілька бабів, що були на вулиці, мовчки з осторогою кивали головами на його привітання. На селі вже знали, що у Стеценків відбирають хату.
Раптом, з-за рогу на велосипеді не виїхав, а вилетів, Мишко, син Афанасія. Різко загальмував:
– Батьку! Мати хату розкрили! – в очах подив та розгубленість.
– Гляди, через руля впадеш. Теж мені льотчик! – посміхнувся Афанасій. – Який же ти в нас худющий… – і додав: – А хату ми ще збудуємо. Ми ж не злидота. Ще кращу ніж ця!
Біля хати з такою ж як у чоловіка стриманою, але з присмаком гіркоти, посмішкою їх зустрічала дружина Афанасія Феодосія, або, як її називали на селі, Федоска:
– Допоможіть снопи скласти. Потім виносьте все з хати та чулану у сарай.
А що вона могла вдіяти? Не вперше їм, Стеценкам, наказувала доля кинути свою домівку, щоб потім поневірятись, та знову будувати чи знаходити нову оселю. От і сьогодні, коли його викликали до контори, Афанасій ще з ранку наточив ножа та наказав дружині:
– Якщо за півгодини не повернусь – лізь на стріху та ріж перевесла**** на снопах…
~~~~
* Покровсько-Багачанського колгоспу «Нове життя»* - У 1950 р. колгосп «Нове життя» с.Покровська Багачка і колгосп імені Леніна с.Настасівка були об’єднані в одне господарство «Червоний прапор».
**Новоселівка, ***Федіївка – частини Покровської Багачки.
**** перевесло на снопі – перев'язка на снопі, що складається з двох або більше жмень соломи, сплетених між собою, як жіноча коса.

 


3.
Було вже опівночі, діти вже спали. Федоска збиралися пекти коржі навпіл з борошна та висівок. Вдень розпалювати піч було небезпечно. Хто топить піч – той пече хліб. До того, у ті квітневі дні тридцять третього, могли прийти з обшуком.
Раптом хтось постукав в шибку. Трохи злякалася, але потім заспокоїлася, адже Білан не гавкав, значить свої. Відсунула лампу від вікна, щоб побачити нічного гостя… Дмитро, рідний брат. Невже щось сталося з чоловіком?
– Ні, про Опанаса нічого нового не знаю, але тепер черга втікати і тобі, – промовив майже пошепки. – Вже завтра прийдуть з арештом. Так що збирай малих, підете зі мною на станцію.
– Кого арештовувати? Опанаса ж немає, – розгублено промовила Феодосія.
– Вони вже знають, що його немає, але є ти. А у них план на «врагів народа». Сьогодні п’яні Попенко та Холоша вихвалялися, що завтра знов з району приїдуть. Кажуть, що не всіх куркулів ще вигнали на сєвєр! А Стеценків, кажуть, обов’язково.
– Та хіба ж ми куркулі… Одна з трьома дітьми на руках… – Федоска майже плакала. – Оленка ще й досі кашляє.
– Ви самозобов’язання* на посівну виконали?
– Та його ж ніхто не виконав. Два з половиною центнери зерна! Де ж його взяти?
– А невже ти забула, що ці троє давно розправитись з вами мріють? – Думаєш, не пам’ятають, як за крадене борошно з млина сиділи? А тепер вони – власть! Тобі, сестро, треба зберегти дітей. Тебе арештують, а дітей на вулицю, як собачат, або, якщо пощастить, здадуть у Хорольский патронат**.
«Так, саме зберегти. Опанас ніколи не пробачить, якщо з ними щось станеться», – не зважаючи на розгубленість, усвідомлювала Федоска.
– Ваню, Мишко, Оленко***! Мерщій вдягайтеся, їдемо до батька, – наказала дітям, що вже полягали спати на печі та на лаві.
– Ура! Їдемо до татка! – радів шестирічний Мишко.
– А як же Білан? Його баба Хрущиха не з’їсть? – хлюпала слізками Оленка. По селу вже давно ходили плітки, що Хрущі з голоду з’їли свого собаку.
Федоска заспокоювала:
– Не плач доню! Білана та Зірку візьме до себе дядько Дмитро. Їм у нього буде добре.
– Тихше! Скоріш збирайтесь, – сердито пробубонів сонний Іванчик.
¬~~~~
* Самозобов’язання – зобов’язання, що підписували селяни здавати посівні матеріали до колгоспу на початку 1933 року. Невиконання самозобов’язання прирівнювалося до утайки насіння та зрив посівної кампанії.
** Патронати – назва дитячих будинків, які створювалися під час голодомору для дітей-сиріт, батьки яких померли від голоду
*** Ваню, Мишко, Оленко – ім’я маленької сестрички родини Стеценків вигадано.
4.
Ще у громадянську радянська влада наділила подружжя Стеценків на Настасівці* гектаром землі. Як вдалося Опанасу не воювати ні за «красних», а ні за білих – майже дивина. Від білих просто ховався, а червоним навіть «прошеніє» писав, в якому жалівся що багато натерпівся в довгому німецькому полоні, до якого потрапив ще у чотирнадцятому у Першу світову. Отож потребує бувший рядовий піхотинець царської армії Опанас Стеценко додаткового відпочинку для відновлення підірваного у таборах здоров’я. Допомогло. То й нехай інші шашками махають, а його до землі тягне.
На початку батьки та брати Феодосії давали коней та волів для оранки. Потім придбали вже свої. Потім корів, овець. Так, вкупі з сім'ями родичів – Стеценків та Гудовичів, ставали на ноги, допомагали один одному, ділилися.
Старший син Іванчик народився у двадцять четвертому, ще через три рочки світ побачив Мишко, а ще через три найменша – Оленка. Була ще й старша сестричка, але невдовзі померла, ще до народження Мишка**.
А й зовсім міцно їх сім’я стала на ноги після того, як Опанас притяг волами від родичів з Хільківки розібраного млина. Саме волами, бо кіньми дубового стовбура, на якому той млин обертався, кіньми було не дотягнути. Чотирьох тих волів у підводу впрягав. А взагалі, щоб привезти ще й дві пари крил, жорна, шестерні та інші причандали, чотири ходки робив.
На пагорбі з братами вкопали у землю стовбур, змазали його верх солідолом***, збили на ньому з дошок основу, на неї встановили жорна, та й далі… Зібрали все, налаштували до роботи. Став вітряк красенем на всю Настасівку. Такий самий був ще в Покровській Багачці у Лапків, таких самих одноосібників як Стеценки та Гудовичі. А нащо їм було йти до комнезамів, якщо ті ще й досі не могли дати ладу бувшим землям поміщика Квітки?
Працювали на млину по черзі з братами Опанаса та Федоски. Плату за роботу брали у людей помолом. Старші люди поважали Стеценків. «Такі ще молоді, а вже справжні господарі!». Але були й ті, хто недобре заздрив…
Одного разу, восени, серед ночі Опанаса розбудив його молодший брат Денис:
– Мерщій вставай, собаки на млині ґвалт чогось вчинили…
Хутко побігли до млина. У темряві угледіли, як хтось виносе з млину та вкладає на підводу мішки. Не знаючи – хо ті злодії та скільки їх, замість того, щоб боронити своє майно, Опанас з Денискою, ще зовсім хлопчиною, вирішили вистежити крадіїв, ховаючись в темряві за деревами та кущами.
Підвода рушила повз Настасівку в сторону Новоселівки, потім на Федіївку. У темряві лише по голосу собак можна було виявити по яких хатах вона зупинялася. Опанас вернувся додому, та й відразу на коні подався до районної** міліції.
На ранок дільничний з понятими вже ходили по дворах. Понятими визвалися саме ті односельці, що напередодні привезли зерно до млину на обмолот. По мітках на мішках і виявили – де чиє борошно. А крадіями виявилися місцеві ледарі та п’яниці Холоша, Попенко, та Хрущ****. Злодіїв судили. Своє майно Опанас тоді хоч і вернув, але нажив ворогів на довгі роки…
~~~~
* Була ще й старша сестричка, але невдовзі померла, ще до народження Мишка - данні не точні.
** ¬ У 1923 - 1931 , та у 1935 -1957 роках с. Покровська Багачка була райцентром.
*** Змазали верх солідолом – верх стовбура змащували салом або солідолом, щоб можна було за допомогою дишла повертати основу млина до вітру.
**** Холоша, Попенко, Хрущ – прізвища цілком реальних осіб змінено.

 

5.
А от і настав страшний тридцять другий рік – голод, посуха…
Почалася «хлєбопоставка». Уповноважені з району ходили по хатам та забирали зерно. Якщо не в комуні, а одноосібник, то тобі – норму. А як тільки виконав норму – тобі одразу ж нову! Як не даєш, то обшук! Тоді забирали все. То ж краще, все що маєш здай в колгосп. І самому, звичайно туди. Он вже і Гудовичі всі там. А хто не вступив, агітувати не будемо! Розкуркулити! А як же! Народ пухне від голоду, а ці ділитися не хочуть!
А потім настав тридцять третій, ще страшніший…
Обшукували тепер всіх, і в колгоспників і в одноосібників. Приїздили на конях навіть вночі. Загони «буксірів»*, чоловік до десяти, ходили з залізними шпицями, якими протикали землю, бува не прикопали хазяї зерно або борошно. Лізли на дах, у погріб, навіть в колодязь. Тими ж шпицями шукали в стрісі, чи не бува не приховані там качани кукурудзи. Потім заходили в хату і штирхали в печі, може там є торбини з зерном.
Свою єдину корову Зірку Опанас вдень ховав далеко у посадці, приводив додому тільки на ніч. А коней забрали ще восени минулого року, коли ті були в сільському табуні на випасі.
Ще взимку разом з Федоскою перетрушували та обмолочували минулорічні снопи соломи. Частину зерна зсипали в мішки з половую та складали в повітці. Іншу ж, щоб ніхто не бачив, перетирали вручну на борошно.
А потім…
Шостого квітня Іванчик надто зарано повернувся зі школи. Вчительки, Єлизавети Хомівни, зовсім юної, сімнадцятирічної дівчини на уроці не було і казали, що невідомо коли й буде.
Того ж дня, та наступного за ним, «розкуркулили» шістдесятирічного Мусія Лапка та його племінника Макара. Звісно, конфіскували ще й їхній млин, побивши, при цьому, ломами камінні жорна, щоб бодай хто не зміг змолоти й зернини.
Потім арештували синів Ілька Цвіркуна, Бориса та Івана, вкупі з ними ще й Андрія Мотогуза, Опанасового товариша. Кажуть, що цих, як і вчительку, взяли за агітацію…
А от самого Опанаса вже в Багачці не було. Пощастило, що брат Феодосії Дмитро працював у сільраді. Низький йому уклін, напередодні попередив:
– Тебе Опанасе, в першу чергу… Прийдуть завтра ввечері. Тікай.
А втікати можна було лише на Донбас, з Полтавщини туди вже була натоптана доріжка. Прощаючись, наказав жінці:
– Як буду на місці, дам вісточку. Тоді збирайся і їдь до Макіївки на шахту яка називається "Іван". Буду там.
Отож, вночі тихо вийшов з дому та й подався на роз'їзд за Райківщиною, де вскочив у товарняк, що йшов на Ромодан.
Вже неділю Феодосія жила у страху. У страху за дітей, за себе, за чоловіка. Коли йшла на Майорщину** до рідних з торбиною, в якій був глечик з молоком та окраєць хліба, ховала голову від поглядів односельців.
– Бач, виступає як пава. Вже одна йде, без свого Опанаса, – голодними та хижими очима вслід дивилася стара Хрущиха. – Мабуть вже арештували… Мироїди…
"Не спіймаєте, незаможні!" – пригадувала слова чоловіка, а сама боялася…
~~~~
*Загони «буксірів» - буксирами селяни називали колгоспних активістів, що забирали у селян хліб зерно для виконання плану хлібоздачі, а також і худобу, птицю та майно.
** Майорщина – частина Покровської Багачки.

6.
На Хорол йшли вдосвіта позавгородами. Настасівка спала в тиші. Дядько Дмитро держав на руках Оленку, мати тягнула за руку Мишка, а Іванчик крокував сам. Було моторошно, особливо коли йшли повз пустки, в яких замість людей тепер здається жили тільки сичі.
До станції треба було здолати більш ніж дванадцять верст*. Сонні діти, особливо Оленка, вередували. Але чим далі Феодосія Стеценко віддалялася від рідного села тим певніше себе почувала. Свіже повітря квітневого ранку легко входило в легені, а схід сонця супроводжувало ще поодиноке весіннє цвірінькання пташок. Федоска з дітьми втікали від минулого життя, від щоденного страху…
Від станції, ледь вона замаячила у видноті, йшов приємний теплий запах вугілля. Поволі до нього додався ще один, не менш приємний. Над колією, кружляла зграя сірих гав, що напевно знали що то за запах.
Борошно… Це був запах борошна. Так воно пахне, коли його багато, одразу після помолу… Але зараз це було борошно, яке звозили в мішках на підводах з кіньми до вагону, на якому майорів прямокутник червоного кумача з написом білою фарбою: «Даёшь хлеб рабочим Петрограда!»**. Біля вагону, з різних сторін, майже нерухомо, вартували шестеро військових у будьонівках та довгих шинелях, з гвинтівками за плечем. Ще шестеро, в самих гімнастерках, знімали з підвод мішки та вкладали їх у вагон. А ще двоє військових, видно що з командного складу, обидва в френчах, в хромових чоботях та в картузах з малиновим верхом, про щось голосно розмовляли.
Втомлені Федоска з дітьми вмостилися на лаві біля будівлі станції та мовчки за цим всім спостерігали. Інших пасажирів на станції не було. Дмитро відлучився, щоб набрати в дорогу води.
Молодший за віком з офіцерів, на чистій російській мові, розпікав більш старшого:
– Товарищ Пономаренко! Вы же еще на прошлой неделе получили телеграмму из Харькова, с приказом отправить вагон на Ромадан не позднее двенадцатого апреля! А сегодня уже тринадцатое! Из-за одного вашего вагона мы не можем собрать весь состав! Это что – саботаж? Я немедленно телеграфирую в Харьков!
– Не безпокойтесь товариш уполномочений, через час отправім! Ещьо дві підводи! Ви ж понімаєте, дорогі погані, коней мало, – виправдовувся, всім відомий у Хоролі начальник транспортного відділу ОГПУ Степан Пономаренко. – А вот і паровоз подходіт, товариш уполномочений.
На станцію, весь у пару, наближався невеличкий, майже іграшковий, потяг з двухвісним вагоном-теплушкою. За півгодини останні мішки борошна були завантажені, і вже машиніст потягу з помічником чіпляли вагон з кумачем до теплушки .
Тим часом обидва офіцери ОГПУ рушили до вокзалу, проходячи саме повз Федоски з дітьми. Щойно вони наблизились, малий Мишко рвучко сплигнув з лави, витягнувся, наче за командою «струнко», та ще й приклав руку до кашкета, наче віддаючи честь.
– Кто такие? – запитав, сміючись, молодий, майже ще хлопчина, «уполномочений».
Діти відповіли майже одноголосно:
– Я – Мишко.
– А я – Оленка.
– Ми їдемо в Макіївку до свого батька. Він працює на шахті «Іван». –відчеканив Іванчик.
– А тебя как зовут? – звернувся військовий до нього.
– Іван Стеценко.
– Иван едет на шахту «Иван»! – продовжував сміятись військовий. – Так вот знай Ваня, что шахта «Иван» в Макеевке уже давно называется не «Иван», а «Ильич». Мне мои товарищи-комсомольцы с Донбасса писали. А ты, когда вырастешь, будешь комсомольцем?
В цей час повернувся зі станції дядько Дмитро, та й щодуху випалив:
– Товаришу командире! Прошу, візьміть сестру з дітьми до Ромодана. Кременчуцького поїзда ще чекати довго, а діти малі. Будь ласка!
Пономаренко, що досі мовчав, раптом почав гримати, багровіючи лицем аж до бурякового кольору:
– Який Ромодан! Ви що порядку не знаєте? Хочете виїхати з району – то беріть дозвіл в райвідділі. Там провірять, чи здали норму на посівну?
– А-а-а-тставить! – втрутився «уполномочений». – Гражданка Стеценко направляется с семьей к своему мужу-шахтеру, который трудится на передовом рубеже борьбы за выполнение плана пятилетки.
– Но єсть распоряженіє… – пробурмотів, виправдовуючись, Пономаренко.
– Какое еще распоряжение? Вы что здесь газет совсем не читаете? А постановление наркома тяжелой промышленности товарища Орджоникидзе в последнем номере «Правды»?
Скоро Феодосія з дітьми вже сиділи в теплушці.
– Наглядай за млином, брате, – промовила, прощаючись з дядьком Дмитром.
Команда військових була з самого Ленінграду. Тут на Полтавщині вони формували потяги з борошном у північну столицю. Свого молодого командира солдати називали просто Серьожою.
Військові весело спілкувалися з дітьми. Ті, спочатку, насторожено причаїлися біля матері, але потім вже пожвавішали. Хлопці просили солдат доторкнутись до справжніх рушниць та вдягали на свої маленькі голови їх будьонівки.
Мишко був на сьомому небі від щастя! Сьогодні він вперше в житті їхав на поїзді, вперше бачив справжніх солдат, та навіть держав у руках справжню зброю!
~~~~
* Верста – давня міра відстані, що дорівнює приблизно 1.0668 кілометра.
**«Даёшь хлеб рабочим Петрограда!» - навіть після перейменування у 1924 році на Ленінград, в народі продовжували вживати стару попередню назву першої столиці СРСР.
7.
А справжня казка для Федоскиних дітей почалася, коли вже прибули до Ромодану.
Висока будівля центральної частини вокзалу подіяла на Мишка вражаюче! Майже від самого її даху було здоровенне вікно, розділене рамою на п’ять вертикальних частин. Внизу центральної з цих частин висів круглий циферблат годинника. Нижче від вікна, справа та зліва висіли за склом два портрета якихось дядьків: один в капелюсі, а інший з вусами. А у приміщенні самої станції було розкішно та затишно. Прямісінько у великих горщиках на підлозі росли чудернацькі кущі та дерева. Сама ж підлога була не менш дивовижною: у блискучих квадратиках кахлі - жовтих та коричневих. Не підлога – а велика шахова дошка.
¬На одній з стін висіла велика агітка, на якій молодий хлопець у військовій формі, схожий на Серьожу, держав у руках щось схоже на кулемет. Внизу плаката було написано російською: “Овладеем техникой!”. А на іншій стіні висіли ще декілька портретів.
– Це, що святі? – пошепки запитав у матері Мишко, пригадавши ікони, що висіли в хаті бабусі Горпини.
Серьожа наказав черговому на станції напоїти Федоску і дітей чаєм та посадити на наступний з поїздів в напрямку Полтави і став прощатися:
– Передавайте привет героям-шахтёрам от пролетариата Ленинграда!
За півгодини зі станції рушив потяг з товарними вагонами, що були в кумачевих плакатах. Знову запахло хлібом.
Чай пили зі справжніх солдатських кухлів, та ще й з головкою цукру, якою пригостили пітерські солдати.
Ще ранок не скінчився, коли черговий потяг Федоску та малих до приміського поїзду Ромодан-Полтава. Посередині чотирьох темно-зелених дерев’яних вагончиків поїзду виблискували металеві емблеми з зображенням двоголового орла у короні*.
Розштовхуючи інших пасажирів, черговий передав Стеценків хазяйці вагону – провідниці, яка дітям Федоски здалася справжньою красунею, у темно-синіх спідниці, піджаку та косинці, та блакитній блузі. На лацкані піджака круглий жовтуватий жетон з номером на ньому. Красуня-провідниця всадила малечу на дерев’яні лави з загнутими спинами, що стояли парами одна проти одної. У вагоні почувався легкий запах гасу, що йшов від трьох ламп, що висіли в кінці та посередині вагону.
У віконце Мишко побачив, як той самий черговий по вокзалу, здоровенний дядько, підійшов до металевого дзвонику, що висів на стіні вокзалу та задзвонив ним, наче збираючи дітей на шкільний урок. Потяг рушив…
Коли брат з сестрою вляглися на лаві, та втомлені заснули, Мишко ще довго дивився у вузеньке віконце вагону. Хати, дерева, річки швидко з'являлися а потім зникали у вікні вагону… Потім задрімав і сам, крізь сон слухаючи, як провідниця пояснювала матері на російській:
– … а на станции Никитовка пересядете на рабочий поезд до Макеевки.
~~~~
* З зображенням двоголового орла у короні - у тридцятих роках на старих вагонах ще досі висіли емблеми старих російських залізниць - сокира і якір на перехрест під царським гербом.

8.
Чорний від вугільного пилу сніг, в якому, цвірінькаючи, борсалися такі ж чорні горобці, ще тільки починав танути від яскравого квітневого сонця. Замети цього вугільного снігу лежали усюди: вздовж залізничної колії, біля низеньких хатин в шахтарських селах, та на териконах. А біля вантажної платформи шахти «Ілліч», до якої Феодосія зі своїми малими крокували по шпалах залізничної колії, лежали гори, ще більш чорного ніж горобці, вугілля.
Неподалік платформи старенька двоповерхова будівля контори шахти. А за нею саженів* на десять над землею металева споруда з барабаном на горі, і канатами натягнутими на тому барабані, зовні нагадуючи велетенського журавля. Раптом спиці на барабані закрутилися і «журавель» загуркотів, підіймаючи над землею якийсь короб. Нижня частина короб відкрилася і з нього посипалося чорне вугільне каміння прямісінько у вагон, що стояв поряд на рейках.
– Мамо! Це що - вугільний млин? – з подивом запитав Мишко.
– Женщина, сюда посторонним нельзя! Отойди от копра**! Ты что не грамотная? Видишь, написано «Опасно!», а ты еще и с детьми, – несподівано перед ними виріс охоронець. – В ствол упасть хочешь?
– Пробачте, а Ви не знаєте, де знайти мого чоловіка ? Опанасом звуть. Він недавно тут у вас працює.
– Оставь детей здесь, а сама иди в контору. Там скажут…
– Какой такой Опанас? Тут таких Опанасов… Ты хоть фамилию скажи, – питали в конторі. – Что значит, не знаешь фамилии? Не смеши! Натворил небойсь чего и удрал?
Федоска пам’ятала, що чоловік заборонив їй називати прізвище: не дай бог його вже шукають.
– Ну хоть скажи как выглядит твой Опанас?
–У нього кулаки здорові, як у Вас голова, – відповідала літній жінці, мабуть учьотчиці.
– А-а-а! Такой с усами? – відкрила великий зшиток. – Вот! Афанасій Стеценко его зовут. А ты говориш – Опанас! Наш новый стволовой на первом стволе. Афанасий Григорьевич? Значит, так. Он сейчас на смене. Здесь его не ищи. Выйдешь из шахты, иди на Ивановку, это недалеко. Найдешь где общежития, там его после смены и жди.
– Дякую, тітонько, дякую! – раділа Федоска. Виходить, що її чоловік назвався справжнім прізвищем.
Старенькі одно та двоповерхові цегляні бараки – це і були гуртожитки для шахтарів та їх сімей. Загальна кімната в бараці – кухня. В ній жінки-шахтарочки з малими дітьми. Гамір, сміх. Російська, українська, інші мови…
– Звідкіль будеш землячка? З Полтавщини? Та тут ваших ой, як багато! Якщо твій чоловік тільки неділю на «Івані»***, то мабуть був поселений у нас. Чекай кінця зміни – заявиться.
Було вже поночі, коли двері барака відчинилася і, грохочучи важкими чобітьми, ввалилися декілька чоловіків. Один з них зупинився:
– Федоска! Діти!
– Опанас! – одразу не пізнала чоловіка, навіть відступилася, бо обличчя та руки у того були чорними від вугілля.
Діти взагалі злякалися, та почали ревіти. Заплакала і Феодосія, від радості, та від того що довелося пережити з того часу як втекла з дітьми з Покровської Багачки. Після того, як Опанас відмився від вугільної пилюки, полягали спати прямо на долівці у кімнаті, де юрбилося ще аж три шахтарських родини.
Вже вранці розказувала Федоска чоловіку про те, чого вона з дітьми натерпілися доки дібралися до нього. Про те, що Оленка й досі кашляє. Про пітерських червоноармійців та їхнього командира Серьожу, що допомогли їм доїхати до Ромодана.
А ще й розказала про те, як у Полтаві, коли задвірками перебігали з Київського вокзалу на Південний, щоб сісти на поїзд до Лозової, десь вже на Подолі, стрілися з хлопцями та дівчатами з червоними пов’язками на рукавах. Швидко тоді змикитила що робити, та першою запитала у тих комсомольців, де тут Торгсінї****. Хотіла, начебто, виміняти за золоті прикраси хліба для дітей. Ті й повірили.
– Ти не думай, я нічого не продавала. Все, і дитячі ланцюжки з хрестиками, і наші обручки і Оленчині сережки – все на місті, – наче виправдовувалася перед чоловіком.
А в Лозовій їх підібрав до себе в теплушку загін харківських комсомольців, що їхав будувати нову шахту. Усього були в дорозі майже дві доби. Головне, тепер всі разом…
~~~~
* Сажень - стародавня одиниця вимірювання довжини. Один сажень дорівнює 2.1336 метра
** Копёр (рос.) – наземна будівля шахтного стволу, служить для підйому зі стволу клєті.
*** «Іван» - шахта «Іван», потім «Ілліч» знаходилася ще раніш на місці старої шахти Леніна, де тепер розташовується автобаза "Макіїввугілля".
**** Торгсін – магазин так званого Всесоюзного об’єднання у справах торгівлі з іноземцями, яке скуповувало у громадян СРСР золотовалютні та ювелірні цінності, пропонуючи дефіцитні або критично необхідні товари за спекулятивними цінами. Наприклад, золота обручка чи сережки оцінювалися у Торгсіні за ціною 100 грамів хліба чи крупи. Існував в період з 1931 – 1936 рр.


9.
– Стволовой* (мать-перемать), а ну давай открывай клеть! Да поскорей, сегодня талоны** в конторе выдают! Ты что, там заснул (знову мать-перемать)?
Зміна відробила своє та преться на гору. Всі з чорними обличчями, не зрозуміло – чи то веселі чи то злі.
– А ну відійди від клєті! Перегруз, що не бачиш? Пів бригади в цю ходку, інші потім! Успієте за карточками! – пробує спинити натовп Афанасій.
– Ты что указывать будешь (мать-перемать)? Мне – забойщику? Спишь здесь, пока мы добычу даём! Да я тебя! – і з кулаками до стволового…
– Та що ж ви такі всі нєрвні…
– Га-га-га! Ну и стволовой, ну и Афанасий, смотри как бригадира уделал! Ну и кулачища…
– Що за народ? Плюнеш в пику – битись лізуть! – скрізь вуса майже спокійно посміхається Афанасій Стеценко. – Теж мені, ударніки! Сказано, перегруз! На той світ хлопці завжди вспієте…
А клеть таки падала. Коли канат намотувався на шків, а потім обривався, летіла «орлом» вниз. Головне для підземного стволового – мати вуха, щоб вчасно почути гуркіт цього «орла»… Потім прилипнути до стіни вантажного майданчику, та чекати поки клєть не впаде вниз в зумпф***.
А взагалі робота проста: сотня саженів вгору, стільки ж вниз: люди, обладнання, вагонетки з породою.
Треба тільки вірно поставити себе серед шахтьорської братви, щоб поважали. А братва тут різна: у кого ще дід на «Івані» робив, кого партія та комсомол мобілізували, хтось, як Афанасій, втік від голоду та ОГПУ із села, а хтось і від криміналу.
~~~~
*Стволовий (підземний) – шахтна професія: робочий, що регулює рух клєті у шахтному стволі .
**Талоны (рос.) – у 1933 році сама привілійованана частина робочих в СРСР, в т.ч. шахтарі Донбаса, отримували по талонам: 3 кг м'яса, 2 кг риби, 1,2 кг цукру, 2,4 кг крупи і 0.4 кг масла в місяць.
***Зумпф - (нім. Sumpf) – частина шахтного стволу, що розташована під горизонтом нижнього колоствольного двору, на якому працює стволовий. Використовується для розміщення клєті під час завантаження або розвантаження.

10.
– Что Афанасий, сегодня на работу один? А как же, слыхали про твою геройскую жену. Как она? Сильно зацепило?
Вчора «швидка» привезла Феодосію додому. Невеликі забої та струс мозку. Зачепила вагонетка, що злетіла з рейок. Таке трапляється в роботі плитової*. Тепер – постільний режим.
Вже п’ять років як вони перебралися з Іванівки в Ханжонково**. Майже стільки ж часу пройшло і з тих пір, як не стало Оленки. До першої осені їх життя в Донбасі протрималася бідолашка, після того як застудила нирки ще в Настасівці. Літом ще кой-як трималася, а восени… Хронічне захворювання, як сказали лікарі. Поховали в Калиновому***. Федоска враз тоді посивіла. «За що боже ти нас випробовуєш? Чим ми тобі завинили?».
– А що мені дома сидіти, хлопців підіймати треба, – невдовзі повідомила чоловіку, що піде працювати на шахту. – Інші жінки йдуть, чим я гірша. Та й серед людей побуду.
Афанасій спочатку був проти, а потім здався – «нехай іде, може розвіється». Тепер вдвох раненько, доки хлопці сплять, пішки вирушають на шахту імені Кірова.
Кімната, в якій живуть на посьолку шахти, простора. Ще й сарайчик є, в якому тримають кіз. За сарайчиком невеличкий город. Земля, звісно, не чорнозем як в Настасівці, а мішанина з породою, але дещо на ній росте.
Плитова – професія для сильних жінок. Крутить вагонетками тільки так! Чіпляє їх до плити, а плита далі рухається до стволу, тобто прямісінько до Афанасія. Як почує плитова дзвоник, то значить зійшла вагонетка з рейок та летить некерована по штреку. Тоді, ховайся в закуток, щоб не зачепило.
Сьогодні Мишко в школу не йде. Доглядає за хворою матір’ю. А мати вчить його готувати справжній кандьор****.
Брат Іван, розумничок, зараз на навчанні в медучилищі, буде фельдшером на шахті, як сусіда по гуртожитку Григорій Гаврилович. Земляк, теж з Полтавщини.
Старший брат кандьор готувати вже вміє. А от Мишко ще пустує, цілого дня бігає з іншими хлопцями у футбола. Смокче головку цукру та ганяє м’яча зшитого із ганчірок. Та так ганяє, що гуля виросла на кістці ноги. Коли вже подорослішає?
Мишко невміло чисте та нарізає картоплю та моркву, потім кидає їх з пшоном в чавун з окропом, що стоїть на буржуйці. Потім мати навчає його робити засмажку на салі та цибулі. Виходить не дуже, але Федоска нахвалює сина:
– Молодець! Не гірше ніж у Іванчика. А ще додамо трохи тушонки, щоб смачно було!
Хліб, крупи, макарони, цукор, та навіть тушонка і м'ясо – все необхідне придбано по талонам, що їх отримують батьки на шахті. Живуть – не бідують. А ще взуття, матерія, мило… Все за нормами.
Під вечір Афанасій вже дома, ще раніш з навчання прибув Іван:
– Мамо, не вставайте, при струсу мозку – не можна.
– Слухай, слухай доктора, – посміхається Афанасій.
Перший раз вечеряють Мишковим кандьором. Батьки нахвалюють, мовляв давно такого смачного не їли.
– Казали в конторі, що випишуть грошову допомогу, – повідомляє Афанасій жінці, – якраз на швейну машину.
– Краще хлопцям велосипеда. Давно про нього мріють.
– Що ж, буде й велосипед, але якщо будете допомагати матері.
З того дня брати по черзі готували на вечір кандьор або варили картоплю. А скоро в шахтарській родині Стеценків з’явилися ножна швейна машинка та велосипед. Машинка «Зінгер» – справжня «нємка»*****. А велосипед Харківського велозаводу або ХВЗ, під назвою «Україна». Обоє новісінькі, чорного кольору, так що аж виблискують на сонці.
~~~~
* Плитова – шахтна професія, робоча на поворотній плиті в шахті, вручну розвертала вагонетки.
** Ханжонково, Ханжос – розмовна назва містечка Ханженково ( рос .Ханжёнково ) , після війни – у складі Радянського району міста Макіївки.
*** Калинове – сучасний район Макіївки.
**** Кандьор – суп (або рідка каша), переважно з пшона, засмажений салом.
***** Справжня «нємка» – на той час швейні машинки «Зінгер» ще імпортувалися з Німеччини. За царської влади «Зінгер» випускалися також в Росії на заводі в Подольську.


11.
Коли вранці одного дня, на початку червня сорок другого, двоє військових вдерлися вранці до кімнати Стеценків в шахтарському гуртожитку шахти імені Кірова, в ній нікого не було окрім Феодосії, що саме сиділа за швейною машинкою.
З початку окупації ця машинка «Зінгер» стала для родини справжньою годувальницею. Федоска, та й навіть Афанасій, шили на ній одежу, в основному сорочки та білизну з тієї матерії, якої вдосталь було придбано ще з довоєнних часів. Потім це шиття міняли на хліб, молоко, картоплю у самому Ханжонкові і його околицях, або й навіть на ринках в сусідніх Макіївці та Харцизську. А ще Стеценки обшивали сусідів, теж в обмін на харчі, або тканину.
– Прошу, аусвайс! – закомандував поліцай, молодий хлопець, не з місцевих, не з Ханжонково.
Перед очима Федоски все наче поплило. Тремтячими руками дістала з шухляди столика, на якому стояло дзеркало, документ.
– Феодосія Стеценко! Фельдшер Іван Стеценко – є Ваш син? – запитав поліцай.
– Та який же він фельдшер, медичне училище навіть не скінчив.
– Де він є зараз?
– Пішов з батьком десь до Кринки міняти шиття на хліб, – відповіла тремтячим голосом Федоска.
– Чому не з’явився за повідомленням десятого травня до управи?
– Хворий був. Дизентерія. Лише два дні як одужав, – ще більш хвилювалася Федоска. Раптом запропонувала:
– Свіжих яєчок не бажаєте? У сарайчику в мене є трохи курей.
Поліцай щось запитав на німецькій свого супутника, німецького солдата, більш старшого за роками. Той ствердно кивнув головою:
– Гаразд.
Федоска прожогом вискочила з кімнати. На порозі гуртожитку побачила сусідку.
– Галю! Благаю, попередьте Мишка, щоб додому не йшов! Він дрова збирає біля терикону. Німці у нас! Івана шукають, а Мишка можуть взяти в заручники. Вони завжди так роблять. Нехай забіжить десь, доки німці тут.
Коли повернулася до кімнати, то побачила дивну картину. Німець строчив на «Зінгері» рукава сорочки, яку починала шити вона. Натягнувши на вуха окуляри, здоровенними пальцями притискав коло лапки тканину та кумедно крутив ногою педаль машинки. Старанно клав один відріз матерії на інший, строчив разом, потім акуратно згортав у смужку на шві, знову строчив. Виходило два стіжка: внутрішній та зовнішній. Так шили гімнастерки. При цьому вираз його обличчя виказував явне задоволення. Щось там мугикав, чи то співав. Згодом, щось заторохтів по своєму. Федоска зрозуміла лише два слова: "фрау" та "мутер".
– Пан єфрейтор каже, що на такій самій машинці шиють його жінка та мати, – пояснив Федосці поліцай. – Завтра ми прийдемо знов і принесемо тканини. Треба буде шити сорочки офіцерам. А Ваш син Іван Стеценко повинен прибути до управи щоб стати на службу санітаром. І негайно! В разі непокори буде відправлений на примусові роботи до Райху. Зрозуміло?
Тільки зараз Феодосія угледіла на капелюсі поліцая тризуб. Німецьке начальство брало на службу в поліцію багато саме західноукраїнців, тих що були виселені на Донбас з Галичини у тридцять дев’ятому.
Коли непрохані гості пішли серце Федоски знов затьохкало, адже обох, ні Івана, ні Афанасія вже майже місяць, як не було вдома…

12.
Тоді, ще в травні, після отримання повістки Іван навідріз відмовився від примусового вербування:
– Служити німцям! Нізащо! Краще піду в партизани!
– Авжеж, підеш, але спочатку відправимо тебе до тітки Ганни* в Шишаки, а відтіля можеш хоч в партизани, – відповів Афанасій. – Хто ж то доніс, що ти вчився на медика?
Слово батька – закон. Почали збиратися. Про майбутню подорож Афанасій повідомив лише Гавриловичу, а той візьми та й набийся у супутники:
– А що мені старому одному тут лишатися. Хоч перед смертю побачу своє Дніпро. Німці, кажуть, тим кого совєцька власть обідила ще й землю дають. Пробіжуся з вами до Кобеляк. Там родичів покійної жінки багатенько. А далі розстанемось. Ви на Хорол, а я до свого Кременчука.
Старого Григорія Гавриловича Бєльченко**, фельдшера з наддніпрянського села Білецьківка, що на правому березі Дніпра біля Кременчука, заарештували в тридцять п’ятому. На три роки вислали до Казахстану, де пропахав на вугільному розрізі під Павлодаром. Після заслання до рідних місць так і не вернувся, бо не було вже а ні домівки, а ні жінки, що померла ще у тридцять третьому від голоду. Тоді забрали до колгоспу все: коней, худобу, хліб. А діти вже давно десь, чи то в Харкові, чи то в Москві.
Отож і вирішив із заслання податися на Донбас. Влаштувався на шахту імені Кірова. Там і заприятелював з Афанасієм. Потім і вся родина Стеценків для самотнього старого стала мовби другою сім’єю. Вечорами грав з Мишком та Іваном в шахи. А як прихилить чарчину, то й почне розповідати хлопцям про майже казкове життя на Наддніпрянщині…
Розказував про широкий Дніпро. Про те як фантастичного розміру соми б’ють хвостами на плесі. Про те, як вночі світиться пісок на його берега від малих рачків, що вилазять з води. Про те як переливали його на човнах селяни з лівого берегу, щоб косити траву у Білецьківських плавнях. Як потім на човнах переправляли сіно назад. Про те яке дивне птаство та звірина водяться в тих плавнях. Як вночі, після покосу, варили юшку, або смажили линів та карасів. Як взимку жінки плели кошики з лози, а потім везли ці кошики в місто на Паску. А які великі дахи на хатах! І не з соломи, а з очерету. Ото життя! Купайся в Дніпрі, лови рибу, паси худобу. А взимку катайся по льоду на санках!
У дорозі обачливо зробили крюк на Лозову, подалі від залізничної гілки з Червоноармійського на Новомосковськ. Знали, що ця дільниця охороняється німцями посилено, бо для них найкоротшою в напрямі на Центральний та Південний фронти. Ешелони так по ній і шурують. На початку третього тижня вийшли за Номосковськом, майже біля Чаплинки. Далі, на Кобеляки, рухатись стало легше, бо йшли по рівному насипу недобудованої, так званої Сталінської залізної дороги***. Великих сіл, які задля безпеки приходилося оминати, було набагато менше, ніж в Донбасі, лише хутори.
Але серце Афанасія розривалося від думки, що Феодосія з Мишком лишилися в Ханжонково самі. А якщо німці самі прийдуть за Іваном? За чотири роки полону добре взнав германців. Вони нічого не забувають. Виходить, що рятуючи старшого сина, він ризикує молодшим та жінкою. Хіба мало за останній час стало пропадати людей в Донбасі у таборах? Ходять чутки, що тих, кого в тих таборах стріляють, скидають в шурф шахти «4-біс» у Сталіно****.
Гаврилович, ніби відчуваючи тривогу Афанасія, сам запропонував:
– Чого тобі йти далі? Бачиш все спокійно. Вертайся в Ханжонково, а ми з твоїм орлом почимчикуємо на Кобеляки. В мене там племінник мешкає, Микола Рева. Якщо все буде гаразд, у нього й зупинимося у мого племінника. Ви ж не проти, колего, відпустити Вашого батечка додому? – звернувся вже до Івана.
– Батьку, не хвилюйтесь, все буде гаразд. Ви ж бачили, жодного разу ніхто нас не зупинив. Ні німці, ні поліцаї.
На тому й порішили.
– Будьте обережні. Дай бог ще побачимось, Гавриловичу! – попрощався Афанасій.
А тепер скоріш на Ханжонково…
~~~~
* До тітки Ганни - ім’я тітки вигадане.
** Бєльченко – прізвище вигаданого персонажу.
*** «Сталінської залізної дороги» – ще у 1916 році почалося будівництво залізничної гілки Гришино (Червоноармійське) – Кобеляки – Золотоноша – Рівне. Вже за Сталіна, у 1936 році будівництво було поновлено, але до початку Вітчизняної війни було побудувано лише відрізок з Червоноармійського до Новомосковська.
**** Сталіно – до 1961 р. назва міста Донецьк.

13.
Ще не отямившись від візиту німця з поліцаєм, майже інстинктивно, Феодосія вискочила з гуртожитку та подалася до терикону:
– Мишо! Мишо! – гукала, шукаючи сина.
Що робити далі, від переляку, усвідомлювала мало. Лише коли побачила сина з в'язкою дров, трохи заспокоїлася.
– Що сталося, мамо?
Федоска не встигла відповісти, бо раптом угледіла, як внизу під териконом в сторону шахтарських гуртожитків рухається знайома чоловіча постать.
– Опанасе! – заволала голосно.
Встиг! Слава богу він, Афанасій, встиг. Встиг як і тоді, у квітні тридцять третього, коли вони, Стеценки, тікали з Настасівки на Донбас. Дізнавшись, що завтра до них прийдуть німці, наказав Феодосії та Мишкові мерщій збиратися в дорогу. Встигнуть і зараз!
Була вже десята година ранку. На возика, що стояв у сараї поклали одежу, посуд, та інше. Взяли в дорогу також їжі: хліба, сала, пшона, картоплі, квасолі. Потім Мишко завів до кімнати велосипеда і вони з батьком прилаштували на ньому «Зінгера». Для цього попередньо зняли «головку», тобто саму швейну машинку, з чавунної станини, а саму станину вмостили на багажник, частково зачепивши нею сідло, ще й добре прикрутивши проволокою. Головку ж розташували в середині рами. Підкачали колеса.
Потім Федоска нашвидкоруч зварганила обід. Доки Афанасій жадібно сьорбав кандьор, а потім втомлений впав на ліжко, щоб трохи перепочити, домовилася з сусідкою Галиною, щоб та забрала собі ті речі, які не було куди класти на возика. Все одно, поліцаї з німцями заберуть, як прийдуть.
О другій годині розбудили Афанасія. Час рушати. Наприкінці зловили, та, зв’язавши їм ноги, поклали на возика у великій кошолці двох курей. Тепер в дорогу…
Батько й мати потягли возика, а Мишко покотив велосипеда, саме покотив, бо їхати на ньому з важким «Зінгером» було неможливо: станина затуляла сідло, а головка закривала педалі.
Треба якнайшвидше подолати терикон шахти «13-біс» в іншу сторону від залізничної колії, щоб часом не натрапити на німців. До ночі треба пройти Макіївку та зупинитися на ночівлю десь подалі від шахтарських селищ, тобто там, де менше німців.
По рівному і велосипеда і возика котити було не важко. До того ж, колеса на саморобному возику були на підшипниках. А от на підйомах на териконі було важкувато. Декілька разів зупинялися, щоб відпочити. Та ще й батько кашляв більш ніж зазвичай. До, чи то бронхіту, чи то силікозу, на які хворіють майже всі гірники, бо вдихають вугільний пил, додалася ще й застуда від ночівлі просто неба під час подорожі зі старшим сином.
От вже й оминули терикон…
«Не знайдуть» - промовив про себе Афанасій. – «Так що, прощавай Ханжос! Чи повернемось?».
Вийшли з Макіївки, на північ від Сталіно, вже в сутінках, майже вночі. По дорозі, а відмахали трохи менше ніж двадцять кілометрів, батько бухикав ще сильніше й сильніше. Вирішили, що для того, щоб йому підлічитись треба проситися десь не на одну ночівлю, а на декілька днів постою.
На хуторі Яківлівка, повз який протікає річка Кальміус, не так багато було хат, в вікнах яких горів каганець. Домовитися вдалося з господарями хатини на краю хутора, старими дідом та бабою, що жили одні. Ті довго вагалися, але за плату в один німецький карбованець* в день, та ще й наперед, зголосилися.
– На вулицю без лишньої надобності не виходьте. Якщо ж хто з сусідів буде питати, то кажи, що твоя жінка – племінниця моєї жінки. Вона в мене гречанка, з під Курахово. І звуть майже як і твою – Теодозія, – давав настанову Афанасію хазяїн хати, дід Андрій. ¬– Німці на хуторі не стоять, але частенько приїздять на ставки. Там у нас красиво. Поліцаї їм самогонки принесуть, юшки наварять. Кожну неділю до ночі пісні горланять. Німці наших не займають, а от поліцаї гірше німців. Можуть п'яні по дворах ходить та курей стрілять собі на закуску. Де тільки беруться такі іроди…
Всі шість днів, як були на постої, майже не виходили з хати. Більше всіх від цього страждав Мишко. Харчувалися з господарями разом, а стара бабця ще й відпоювала Афанасія, який здебільшого спав або лежав, цілющими степними травами. Але ні про що зайве старі у Афанасія та Федоски не розпитували. Наприклад, про те – куди йдуть? Багато зараз народу в бігах. Про себе теж не дуже повідали. Раніше обоє працювали в Ясиноватському залізничному депо. А як на старість, то перебралися ближче до землі, у Яківлівку. Ще казали, є в них син, але де він і що з ним, невідомо. Десь, може, воює. Як прощалися, стара Теодозія перехрестила Стеценків, та ще й трав у дорогу дала.
~~~~
*Німецький карбованець – грошова одиниця німецького Рейхскоміссаріату в Україні у 1942-44 роках.
14.
«А все ж таки гарне це діло – мандрувати», – думав про себе Мишко. «Котиш того вєліка по грунтовій дорозі, а навкруги така краса. Від посадки й до посадки. І кругом ні душі». Йшли ж бо повз села, аби не зустрітись бува з німцями, або з поліцаями. Стомлені сідали десь у посадці, розпалювали багаття та пекли картоплю. Від втоми та полудневої спеки очі самі закривалися до сну. Потім знову дорога. Біля якого-небудь маленького села або хутора, в якому навряд чи є німецька управа, мати й батько посилають Мишка за водою. Хазяї наповнюють Мишкові битончик, а іноді ще й дають окраєць хліба.
Вже в сутінках знов зупиняються. Знов печуть картоплю, а мати готує узвар з вишневого листя. Рвуть траву, стелять на неї брезентовий плащ та стару ковдру, що лежать на возі. Лягають, вкриваючись іншою одежиною з возу. А на небі ні хмаринки, ледь-ледь дихає свіжий вітерець, та приємно дзизчать цвіркуни.
– Батьку, а хіба німці всі такі погані? – питає, засинаючи, Мишко у батька...
– Гей, Гросс, давай спробуємо усе-таки одягти колесо. Підважимо один бік воза дрючками та допоможемо коням викотити її під нахилом он на той бугор. А на бугрі й насунемо колесо. Ферштейн?
Гросс, тобто бригадир сезонних найманих поляків в господарстві місцевого бауера Отто Шольца, глузливо відповідав:
– Ти що, бовдуре, за працю пеньондзи маєш, чи тобі жандарми шнапсу в таборі наливають? Нехай Герр Отто справний візок вигонить, на нього й поставимо мішки. Одпочинь!
В полон до німців Опанас Стеценко потрапив у кінці серпня чотирнадцятого під час битви під містечком Танненберг у Східній Пруссії. Нездари-командувачі другої російської армії навіть не спробували вивести свої війська із оточення. Скінчилось тим, що командир 13-го корпусу генерал Клюєв взагалі наказав кинути зброю та здатися німцям. Отож і підняли білу сорочку, добре що не кальсони, замість білого прапору. Може й на краще. Самотужки продиратися з щільного оточення через пруські ліси та мазурські озера та болота напівголодній солдатні було вкрай важко. А гинути на чужій землі за царя-батюшку двадцяти однорічному рядовому 30-го Полтавського піхотного полку Опанасу Стеценку дуже не хотілося. І не йому одному. В полон здавалися тисячами.
Хоча в концлагері, що біля поморського містечка Хаммерштайн теж було ой як не солодко! Полонених держали як скот в бараках, збитих з дошок, без вікон. Підлогою служила гнила солома на голій землі. Годували тільки гидким як тирса хлібом з половою, а пити давали якусь бурду заварену на ячменю. А ще з ранку охоронці виганяли на роботу. Команди полонених мостили камінням дороги, копали торф, вантажили ліс, або працювали на фермах та на зборі врожаю у бауерів, пруських поміщиків. За невиконання норм та найменші порушення на порядку на роботах знущалися: били гумовими батогами, прив'язували до стовпа мотузками на декілька годин, або підвішували за руки до тих же стовпів.
Саме у бауера Отто Шольца працювала команда, в якій був Опанас. Збирали картоплю разом з сезонними робочими з Польщі. Осінні дощі затопили Східну Пруссію, поля були схожі на болото. Польські батраки вже давно воліли б податися з заробітків додому, але кайзер видав наказ про їх примусове затримання до кінця збору врожаю, тож вони були теж по суті полоненими, хоча й отримували за свою роботу хоча й мізерну, але платню, десять-п’ятнадцять пфенінгів на день.
– Was „stehen“ man herum? Na! Helfen! ( Чому стояти як бидло? Допомагать! ) – сам Отто Шольц невідомо звідкіля підкотив на поле на бричці і вже, непевними, та, здається, нетверезими кроками, шкутильгаючи та лаючись, наближався до працюючих. – Stoßen! Stoßen! ( Штовхать! Штовхать! ) – вже сам вчепився за воза і почав його штовхати, допомагаючи Опанасу та двом його товаришам. – Verdammter Bruch! ( Чортова грижа!).
Поляки враз підірвалися з лантухів з картоплею, на яких сиділи, приєдналися теж.
– А ну надівай на вісь, доки тримаємо! – командував Опанас, підпираючи плечима разом з товаришами край воза. – Та тільки ж іншою стороною, там де зубці ще не стерті!
Вже коли колесо було на місці Отто витяг з брички бляшанку й покликав Опанаса:
– Ist das ein großer Bulle! Schnaps Bitte! ( Здоровий бугай! Бітте, шнапсу! )
Шнапс був якраз доречним, бо починався дрібний вересневий дощ. Вже захмелівший Опанас з ненавистю згадав свій смердючий табірний барак, в який прийдеться знову повертатись на ніч, кахикаючих та шмаркаючих від застуди полонених побратимів.
А вже за три дні бауер знову з’явився на полі, підійшов до Опанаса і ткнув пальцем у груди:
– Du Groß! ( Ти – Гросс! )
Потім підійшов до охоронця, та щось йому пояснював…
Ту ніч Опанас ночував вже не в табірному бараці, а в бараці у Шольца на фермі разом з поляками, лежачи на дерев’яних нарах під ватяною ковдрою. В приміщенні вже була розтоплена буржуйка, а на вечерю Опанас з поляками сьорбали засмажену на салі юшку з квасолею. А ще наступного ранку отримав від хазяїна цілком справні чоботи. К чорту тепер дерев’яні лагерні лапті*, від яких на ногах мозолі.
Яким чином Отто Шольц домовився з табірним начальством про те що він буде мешкати у нього на фермі, Опанас довідався пізніше…
~~~~
* У вересні 1914 року Пруське військове міністерство наказало відбирати у російських військовополонених чоботи, які через якість вичинки шкіри підлягали відправці в запасники німецької армії. Натомість полоненим видавали дерев’яні черевики.
15.
Днів за десять з початку подорожі вже стало важкувато. Картоплі вже майже не зосталося. Вимінювати по селам одежу та матерію на хліб виходило не дуже. Мишко, хоча й держався молодцем, але виглядав доволі стомленим. Спека зростала, дні ставали довшими. Матері з батьком теж було непереливки. Афанасій все більше від кашлю бухикав. Денний раціон вже поповнювали кінським щавлем та кленовим листям. Навіть смажили на вогні реп’яхи, які були ще зеленими.
– Все, зупиняємось! ¬– наказав якось опівдні Афанасій. ¬– А знаєте чого я зараз хочу? Не повірите – справжнього борщу! Мишо! А ну візьми карбованця та спитай на селі квасу*. Натремо листя з лободи з сіллю, замішаємо з борошном, та й зваримо борщ з кльоцками, як ті поляки.
Пощастило, що довго шукати квасу на ближньому селі не прийшлося. Скоро Мишко вже ніс в руках повний битон, з якого йшов духмяний запах настояного буряку. Як тут не спробувати. Приклався раз, другий…
Коли розгублений Мишко вже стояв перед батьками з напівпорожнім бідоном, ті не лаялись, а лише посміхалися…
Три підводи Отто Шольца неквапливо тягнулися з Хаммерштайну на ферму. Першою керував сам Отто, іншими його молодший син Франк та їх найманий працівник з чудернацьким іменем Афанас. Відвозили пшеницю, овес та ячмінь в управу. Врожай цього року на зерно добрий. А цей руський, сміється:
– Хіба ж це врожай? От у нас на Полтавщині пшениці! Стебло високе вище пояса. А зерно в колосі от таке! Чорнозем! Не те що ваші суглинки.
– Poltavscena… – повторював це дивне слово Отто. Що ж то за земля така де все так родить? А цей Афанас? Такий молодий, але вміє геть все: і за худобою наглядати, і за кіньми, але більш усього розбирається на млині: все як треба полагодить та налаштує. Золоті та сильні руки в хлопця. Ніколи й не скиглить і все робить з посмішкою.
Отож написав Отто прохання начальству Хаммерштайнівського табору про те, щоб полонений Стеценко мешкав у нього на фермі, і що відповідає за те, щоб той відмічався раз на тиждень в комендатурі. Прийшлося панів офіцерів ще й шнапсом задобрити та свіжиною.
І кому ця клята війна потрібна? Кайзеру хіба що. Старший син на фронті, молодшому в січні наступного буде вже вісімнадцять, а щоб ще й його не забрали і виконує Отто Шольц рознарядку на зерно та фураж для армії.
Опанас лежить на возі під променями вересневого сонечка. Вся вулиця на виїзді з Хаммерштайну в жовтих яблуках. Вони вже налилися і висять на гілках над самою підводою. Такі самі як в рідній Багачці. Рука сама собою тягнеться щоб зірвати. І такі ж смачні як і вдома. Як там зараз? Чи чекає на нього Федоска? Під обіднім вересневим сонечком накочується приємна втома і очі самі закриваються. В напівсні у свідомість приходять теплі спомини з минулого…
Феодосія - не проста сільська дівчина, а справжня панна зі славного роду Гудовичів. Роду саме тих козацьких старшин Гудовичів**, яким ще Катерина Друга подарувала титул графів. Хоча, які вони графи, ці Гудовичі з Покровської Багачки? Просто потужний хазяйновитий селянський рід. Лише «графська» гордовитість так і випирає. Не так просто свататись до Феодосії парубку з, хоча й не бідної , але не такої шляхетної, сім’ї Стеценків. Не встиг Опанас із сватанням, клята війна. Пройшло вже майже чотири роки. Чи чекає на нього? Адже клялися один одному…
Якщо згадати табір, то у Отто Шольца Опанасу Стеценко взагалі жити як у раю. В перші роки війни мешканці Хаммерштайну ледь не щодня чули з табору постріли. Зараз пострілів не чути, бо у німців в самих багато синів в полоні в Росії.
Але, все одно, чому німці так не люблять нас, слов’ян? Кажуть, що ми за них нижчі за розумом.
Тільки не Отто. Спочатку, коли Опанас ще жив у нього на фермі, тричі пробував втекти. Але всі три рази місцеві поліцаї його ловили. І всі три рази, замість того, щоб запроторити Опанаса назад до табору, Отто забирав йог знов до себе. Добрий бауер. Хоча, який він бауер? Одна назва. З ранку до ночі на хазяйстві. Ледарів не терпить, а тому Опанаса поважає. Як вип’є так і починає патякати:
¬– Афанас! Ти хороша людина і хороший господар. Я хочу, щоб ти одружитися з моєю дочкою. Анхель! – кличе дочку. – Ти згодна? Ані клопоту! Афанас є мудрим і сильним чоловіком. Де знайти кращого? Дивись! Інший руський – тільки пити і спати. Афанас не п'є багато і не грає в карти, молиться до Бога.
Спочатку Опанас гадав, що Отто шуткує. Але коли Отто перетяг його речі з ферми до флігеля, що біля хазяйського будинку, а дворова прислуга почала називати його не інакше як «наречений Анхель», то зрозумів, що, мабуть, Шольц не дуже то й жартує.
Анхель вже майже шістнадцять. Єдина дочка та наймолодша дитина у Шольца. Дружина померла вже сім років тому. Дівчинка росла кволою та хворобливою, але для Отто є, може єдиною, втіхою, не те що лобуряка Франк.
Але, що вона проти Федоски? Та в такому ж віці була ставна, а зараз, мабуть, взагалі справжня панна, а Анхель виглядає ще наче дитина. Опанас до Анхель відносився як до молодшої сестри, а вона теж горнеться до нього наче до брата. Ходить за ним слідом. Він вчить її їздити верхи на коні, а вона його шити на швейній машинці «Зінгер». Дивно! Здоровий хлопець, а любить шити, наче дівчина.
~~~~
* Квас для борщу – Буряковий квас готується так: нарізається буряк, заливається холодною кип’яченою водою, додається цукор і та дріжджі. Після тог як перебродить ставиться у погріб.
** Граф Іван Васильович Гудович (1741-1820), генерал-фельдмаршал, московський головнокомандувач (1809-12), член Державної ради,одружений на графині Парасці Кирилівні Розумовській. У 1797р. Івану Васильовичу Гудовичу був наданий титулом графа, який 12 років потому був поширений і на його чотирьох молодших братів. Рід графів Гудовичів внесений до V частини родовідних книг Чернігівській і Московської губерній, а рід дворян Гудовичів (потомства Степана Павловича Гудовича) - в VI частину родоводу книги Чернігівської губернії (з вікіпедії).
16.
– Потерпи ще трохи синку. Завтра знімемо «головку» з велосипеда, й перекладемо на возика, – заспокоювала стомленого сина Федоска.
Вже була ніч і йшов сильний дощ. На ніч зупинилися в маленькій будці коло пустого загону для скоту. Було сухо, але голодно: з їжі були тільки черстві сухарі.
– Мамо, а довго ще нам йти?.
– Скоро синку Кобеляки, потім Псел, потім Хорол, а там і вдома. Треба чекати. Спи синку.
¬– Мамо, а правда, що Ви чотири роки ждали батька з полону?
– Ждала, ждала синку. Всі чотири…
– І заміж ні за кого не виходили?
– Не виходила, хоч і сваталися. Такими красивим кіньми приїздив один, такий багатий, а я вийшла, глянути на нього – а він горбатий. – розсміялася мати. – Зібралася уся наша рідня, щоб радитись, а я плачу. Чоловік старшої сестри тоді мене захистив. Каже про мене – «Це зараз вона так молода та здорова, що мішки тягати може. А як постарішає, то хіба той горбатий їй допоможе?».Так і дочекалася твого батька…
Доки розказувала Мишко й заснув…
Вже й доїхали до садиби. Доки Опанас розпрягає коней Франк щось емоційно розказує батькові. Той кличе Опанаса. Виносить з сараю корзину з яблуками, потім другу, третю. Каже:
– Я тобі давать їжу! Ти мені як син, а красти чужі яблука! Це не добре! Сусіди казати в поліцію – буде великий штраф! Ви всі такі там у Poltavscena?
Ех ви, німці, чудернацький народ! Наш українець на що вже теж буває жадібним, але ж не на стільки, щоб з-за одного яблука. Ну скуштував я твоє, так і ти моє скуштуй. Подивимось у кого краще!
Раптом Опанасу стало страшно. Страшно не від того, що на нього образився Отто, а від того що може ще надовго, якщо не назавжди, зостанеться на чужій йому землі. Вже Росія та Німеччина обмінюються полоненими. Вже в Росії немає царя і вже майже рік як у влади якісь більшовики, що, нібито, роздають землю селянам. А він ще тут на чужині…
Анхель вже помітила, що Афанас став сумним та наче відстороненим. Невже з-за батька? Запитала. Каже що ні. Пізніше зрозуміла:
– Немає поряд батьків, братів, сестер – тому невеселий?
– Рідні завжди є рідні, – нехотячи відповідав Опанас.
– Стій, Афанас! Може є в тебе там наречена? – продовжувала цікавитись невгамовна Анхель. – Чому почервонів? Мабуть, так! Ну, дай відповідь! Я наполягаю! Як її звати?
– Феодосія.
– Як? Те-о-до-сі-я? Наче якусь грецьку царицю? Вона красива? Чи схожа на справжню царицю?
– Ja. Das tut sie. ( Так.Схожа. ) – зітхнув Афанас.
– Ach du Armer… Jetzt ist ja alles klar! ( Ех, бідненький...Тепер все зрозуміло.).
Після такої розмови Анхель не тільки співчувала Опанасу, але навіть почала вигадувати як тому вдало здійснити втечу з Німеччини. Тож одного разу й відпросилася у батька в гості до своєї старенької тітки, що мешкала в сусідньому містечку Нойштеттін, а в супутники собі випросила Опанаса.
У тітки Анхель була недовго, з півгодини. Коли вже верталися додому, біля залізничної станції в Нойштеттіні Анхель раптом наказала Опанасу зупинити коней, а сама швиденько побігла до будівлі вокзалу. Скоро повернулася:
¬– Ось! Це квиток на потяг до Штеттина. Я сказала, що я буду купувати його для мого брата, тому що робітники без поміщиків не мають права користуватися залізницею. Тепер, ти Франк Шольц. Твій поїзд відправляється через десять хвилин!
– А як же ти? Як поясниш в управі, що допомогла мені? Вони каратимуть тебе і твого батька.
– Не хвилюйся. Моя тітка сказала, що все, вже війна непотрібна, і скоро у нас буде революція. Ніхто не буде думати про нас. Ми платимо невеликий штраф і все.
Отакої! Ну і Анхель! Все придумала! Знає, що шведи з "Червоного Хреста" переправляли російських полонених, тих які хворі, з Хаммерштайнівського табору до своєї Швеції паромом з острова Рюген. А туди з Хаммерштайна краще діставатися саме через Штеттін.
Вже сидячу у майже іграшковому вагончику поїзду, що неквапливо котився по такій же, майже іграшковій, одноколійці, Опанас побачив як бричка з Анхель віддалялася від станції. Ех, Анхель… ангел, його маленький ангелочок.

17.
– Був у мене твій хлопець з моїм дядьком. Все з ним добре. Два дні відпочивав, та й пішов далі. В Кобеляках не світись. Німці лютують. Якісь партизани на станції насипали в букси піску, тепер у воєнному поїзді вагони не гальмують. Чекайте тихо біля переправи. Надвечір пришлю вам перевізника, – майже шепотів Афанасію племінник Гавриловича Микола Рева. – Довго ж я на вас чекав…
Через Ворсклу переправлялися на човні майже поночі і за три рази. Спочатку Мишко з велосипедом, потім возик, потім Афанасій з Федоскою. Старому діду перевізнику Афанасій дав аж три карбованці:
¬– Гарний в тебе паром, дядьку!
Острів Рюген з материком з’єднує лише тоненька коса, по якій йдуть дві дороги: кам’янка та залізнична. І ця коса охороняється прикордонниками.
Отож двоє старих рибалок Гюнтер та Олаф з маленького рибацького села Мукран були єдиною надією для Афанасія.
– В країні немає порядку! Говорять про революцію, як у Росії. Є страйки і немає роботи. На острів не дають хліба. Молодих чоловіків немає, всі вони на фронті. – бідкалися діди.
Отож і мандрують своїм баркасом до материку, щоб спродати рибу, та купити хліба. А що цей Франк, скоріш за все, не той за кого себе видає, то це їх не обходить.
На Рюген добиралися в сутінках. Обігрівшись та відпочивши в маленькій хатині Гюнтера, Афанасій вранці вирушив до порту Засніц, з якого йшли пароми до Швеції.
Коли вибрався на кручу за Мукраном та подивився на північ, то очманів від того, що побачив. Стрімкі скеляні кручі, що майже висіли над морем на північ за портом, були абсолютно білими. Від Анхель Афанасій вже знав, що називаються вони – Королівський трон, а такі білі тому, що із крейди. За цими крейдянами скалами починався різнокольоровий осінній ліс, а у їх підніжжя ледачо плескалися морські хвил. Такої краси Афанасій в своєму житті ще ніколи не бачив.
Саме перед цими, наче казковими, скелями, ближче до Мукрана, на вузькій смузі узбережжя і розташувався Засніц зі своїм портом та вантажною залізничною станцію біля нього. А трохи далі від портових споруд загороджена парканом сторожова вежа. То, напевно, і є той самий Засніцький пересильний табір, з якого наших інвалідів та поранених відправляють морем до Швеції.
Майже добу чекав Афанасій, доки за довгим портовим молом не з’явився здоровий пароплав – паром. Й ожив сонний Засніц. На залізничних коліях порту почали маневрувати два паровозики, тягаючи за собою вагони з вуглем та пшеницею. А коли прибув паром, то з нього витягли декілька вагонів з лісом та з чимось червоним всередині, мабуть то були окатиші залізної руди. Одночасно, працював кран, що витягував з палуби парому залізні та дерев’яні ящики, та ставив нові.
На Афанасія, що вештався біля парому ніхто особливої уваги і не звертав. Дув вітер, неприємно крапав холодний дощ. Робітники порту зосереджено бігали по коліях.
Аж раптом докотився ледь чутний людський гомін. Серце закалатало. Перше що побачив Афанасій – білий прапор з червоним хрестом.
– Братики! Дорогенькі мої! – ледь вимовив, побачивши як зі сторони пересильного табору наближається юрба в арештантських робах, дехто накульгуючи, а де кого й виносять на ношах. Щосили рвонув до них: – Хлопці! Рядовий Полтавського піхотного полку Афанасій Стеценко. Візьміть…
– Берьите носилки и помагайте. Ви под защитой международного Красного Креста, – почув жіночий голос на ламаній російській…

18.
Як звернули на Стару Кобеляцьку дорогу* то зовсім Мишкові тяжко стало. Ні мальовниче Запсілля*, ні прохолода від річки Хорол в останні подорожі вже його не радували. Камери на велосипеді були вже пробиті, тож штовхав вєліка на ободах, зціпивши зуби. А за Вишняками вже й штовхати не зміг, мати далі котила. Плентався наче в тумані, коли вже на полі біля рідної Настасівки почув радісний батьків голос:
– Мишо, дивись, он же наш млин! Пам’ятаєш? Ще трохи і ми вдома, тримайся синку!
Підняв голову. І справді – той самий млин, який пам’ятав ще з дитинства і який часто бачив уві сні там, в Донбасі.
От і зараз знову той сон накотився, та так приємно, що зовсім вже немає відчуття втоми, а є відчуття радості дитинства. Дитинства, в я кому вся велика родина Стеценків та Гудовичів збирається біля того млину на якісь весняні свята. Дорослі співають пісні, а Мишко з Іванчиком та іншими братами та сестрами, двоюрідними, бавляться коло млина: бігають кругом нього в квача, а потім всі разом хватаються за дишло млина, намагаючись розвернути його крила на вітер. А дорослі сміються з них. І батько, такий ще молодий, піднімає чарку і промовляє: «Доки меле млин – доти буде життя». І вже ніяк не відпускає свідомість Мишка цей сон..
– Ой боже милостивий, зжалься, за що ти забираєш у мене дитину! – волала Федоска, звертаючись до небес.
Що ж то за кара така. Тридцять шість днів що тікали від німців на батьківщину так знесилили її сина, що той впав та знепритомнів у самому дворі сестри Афанасія Мелашки та її чоловіка Петра на прізвище Шульга. Ноги в хлопця геть розпухли чи то від важкої ходи, чи то від голоду.
І бог таки її почув. Виходив Мишка сусіда ветеринар, що почув лемет Федоски. Чимось його колов, та щось заливав у рота. Повна дистрофія, каже. Три дні підносив дзеркальце до рота Мишка. Лише на четвертий день воно запітніло. Шуткував:
– Жити, слава богу, буде ваше теля!
Доки відходили Афанасій та Федоска свого меньшого сина Мишка, то взнали що вже сталася інша біда зі старшим – Іваном. Не встиг той прибути в Шишаки до тітки Ганни, як загребли його поліцаї. Та й погнали, в гурті іншої молоді, в Ромодан на станцію. Далі по вагонах, і в Німеччину. Тітка ледве встигла речі зібрати. Так і не побачив Іван ні батьків, ні брата після повернення.
Слава богу, що тих підтримували родичі, яких було немало у Покровській Багачці та Настасівціі. Як піде Мишко по селу, то й підгодовують його потроху, хто що дасть. Пам’ятали ж бо, коли у тридцять третьому був голод, як отримували з Донбасу посилки з макаронами та сухарями.
Як і всі односельці, працювали Стеценки у громадському господарстві, у яке німці перетворили Покровсько-Багачанський колгосп. Робота була така сама, як і при радянській владі. З врожаю забирали в налоги, але не все, трохи більше половини. Правда, в кінці окупації німці та поліцаї ще й ходили по дворах та брали молоко та яйця, але в цілому харчів вистачало.
А ще німецька влада дала Афанасію наділ в гектар та й дозволила нову хату будувати, стара ж бо, з якої тікали на Донбас була давно вже не їхня. Всі родичі допомагали вкривати дах соломою та місити глиняний лампач** на стіни.
Так і пережили сорок другий рік, а потім і до визволення у вересні сорок третього.
По справжньому ж, хто такі німці, мешканці Покровської Багачки та Настасівки взнали у вересні сорок третього, коли фронтові частини «фріців» вже відступали до Дніпра. Як йшли через село, то обчищали хати та двори. Забирали з собою німецькі вояки не тільки харчі. Забирали коней, – незапряжених, а також і з підводами. А ще, що саме страшне, забирали й мужиків, щоб тих коней гнали. Так як сусіду Стеценків, Якова Жениліна. Тільки його по тому односельці й бачили…
Сам же Афанасій разом з жінкою та Мишком заховався від німців подалі у кукурудзяному полі, як тільки но ті з’явилися в селі. Хто-хто, а він німців добре знав.
Коли ж вийшли із схованки, то краще б він, Афанасій не бачив того, як фашисти, що вже були у Настасівці, лупонули пушками з двох своїх броньованих машин по його, Афанасія Стеценка, млину. Як побачив палаючі крила вітряка, то, що на нього й найшло, "зашпрехав" справжньою німецькою лайкою:
– Schweine! Scheiße! VerdammteScheiße! (Свині! Лайно! Трикляте лайно! )
Палав вітряк довго, навіть дубовий стовбур вигорів вщент, ще й кам’яні жорна потріскалися. Наче душу кляті вороги ранили. «Ніколи вони нас, руських, за людей не вважали! Вища раса!».
Вже після визволення Хорольського району дізналися люди й про все страшне, що було у Хорольській ямі***, про яку раніш були тільки страшні чутки. Тоді й пішла у народі приказка – «Пішов Микола до Хоролу». То значить не стало вже людини…
~~~~
* Стара Кобеляцька дорога, Запсілля – напіввигадані назви дороги та місцевості.
**Лампач, або саман – блоки або вальки з глини, змішаної з соломою.
***«Хорольська яма», (Дулаг №160) — нацистський табір полонених Червоної Армії у місті Хорол, що існував з 20 вересня 1941 по 15 вересня 1943. У шести з відомих братських могил покоїться прах від 91,5 до 100 тис. радянських громадян. За кілька днів до окупації Хорола фашистські літаки-розвідники сфотографували місцевість. Вони виявили величезну яму — кар’єр, з якого десятиліттями місцевий цегельний завод брав глину. Його обгородили колючим дротом і створили табір.
19.
До військкомату Мишка викликали у грудні сорок четвертого, у віці сімнадцяти років та трьох місяців. Та хіба можна було його, такого худющого та виснаженого війною, ще майже хлопця, одразу брати до лав армії? Отож, спочатку відгодовували в Лубенському госпіталі, щоб хоч кістки закрити. Потім відвезли до Харкова, у льотно-технічне училище, що біля парку Горького, де місяць топив піч курсантам. А що харчів у солдатському пайку не дуже вистачало, то навчився у товариша по службі, вірменина, ховати картоплю з кухні у вугіллі, а потім пекти у печі. Потім, десятого січня сорок п’ятого, була присяга, потім «учебка» в Змійові. А в кінці березня, разом з такими ж необстріляними пацанами, кулеметника другого запасного стрілкового полку Михайла Стеценка завантажили в ешелони – і на фронт.
По дорозі висадили десь на Західній виручати «енкевидістів», яких позаганяли у болота «оунівці». Повкидали гранати по «бандерівських» схронах та й знов по вагонах, і на Берлін.
1-й Український фронт в кінці квітня штурмував гітлерівську столицю з півдня*. Вже в першому бою, за Шпрее, під Котбусом, коли Мишко піднявся в окопі на повний зріст, щоб бігти за патронами, гепнуло його об землю вибуховою хвилею так, що втратив свідомість. Прийшов у себе, бачить як санітарка тягне іншого пораненого, той розтуляє рота, видно що кричить, але він, Мишко, нічого не чує. Контузія… Знову втратив свідомість. Коли отямився - весь в бинтах зі зламаним носом, а у фронтовому госпіталі всі радіють та з нього сміються: «Проспав, ти солдате нашу перемогу!».
Оклигав лише у Вінницькому госпіталі. Саме там отримав звістку від батьків, що знайшовся його брат Іван. Коли везли на роботу до Німеччини, вночі на одній з станцій біля Житомиру хтось вкинув щипці та невеликого лома у вікно вагону. Отож з товаришами скрутили проволоку на дверях та й збили засув. Повискакували, блукали по лісу, поки не знайшли партизанів. Воював Іван Стеценко з партизанами в Поліссі. А як наші прийшли, то став на службу фельдшером у польовому госпіталі. І брав участь у Берлінській операції як і Мишко, тільки на іншому фронті, на 1-ому Білоруському.
Невдовзі після цієї радісної вісточки про брата, до Мишкової палати у госпіталі зайшов старший лейтенант у формі повітряних сил. Картуз з блакитним верхом та такі ж блакитні погони, та лацкани на френчі. Справжній красунчик!
– Ну, что, ребята, хотите настоящими летчиками стать?
Ну так хто ж не хоче. Мишко в першу чергу:
– Мене запишіть!
Еге ж, хіба так просто з піхотинців, та в льотчики. А от у інженерний батальйон на аеродромі – будь ласка! І то не погано. Долікувався Мишко і в «строй».
~~~~
* Берлінська стратегічна наступальна операція – одна з останніх стратегічних операцій радянських військ на Європейському театрі військових дій, в ході якої Червона Армія зайняла столицю Німеччини та переможно завершила Велику Вітчизняну війну і Другу світову війну в Європі. Операція тривала 23 дні - з 16 квітня по 8 травня 1945р.

20.
– Ну что «герои», допрыгались! Скажите спасибо, что отмазал. Сидели бы сейчас на гарнизонной гауптвахте. Из части ни ногой! – давав розносу Мишку та його товаришам начальник батальйону капітан Солоненко. – Правильно говорят: «Где начинается авиация – там заканчивается дисциплина и порядок».
Отож, позавчора ця братія новачків, ледь прибувши до частини, та ще навіть не отримавши нової форми подалася в «самоход» у місто. А чого його сидіти в душній казармі, коли на вулиці вирує справжнє літо. Перше після війни вінницьке літо. Місцеві до молодих солдатиків ставляться доброзичливо, пригощають. Ввечері в парку лунає оркестр, та пахне липа. А які ж гарні вінницькі дівчата!
І раптом, патруль:
– Ваши увольнительные или другие документы! Почему одеты не по уставу?
– Та пішли ви, тилові криси. Пороху понюхайте з наше. Зараз будуть вам документи в «лучшем відє». Партизани – ми!
Патрульні не встигли отямитись, як були роззброєнні. «Партизани» витягли патрони з рожків їх автоматів та повикидали на землю.
Слава богу, що вранці здогадалися повідомити про цю «веселу» подію своєму капітанові. Той, очікуючи неладне, з ранку наказав всій братві заховатися подалі, за аеродромним капонірами*. Тож, коли прибула перевірка з комендатури і вишукали всіх бійців на плацу, то Мишка з іншими «партизанами» не знайшли.
А вже скоро зі штабу округу прийшла рознарядка на Далекій схід, де ще воювали з японцями. І вирушив батальйон капітана Солоненка у далеку дорогу.
~~~~
* Капонір – земляне, або залізобетонне укриття для літаків на аеродромі.

21.
В кінці серпня перекинули на Південний Сахалін, після того як наші війська вибили відтіля японця. Три дні човгали через Татарський пролив пароплавом.
Солдатські палатки поставили біля бувшого японського аеродрому у містечку Камисикука, яке потім наші перейменували у Леонідово. А вже в одну з перших ночей потужний вітер зірвав ці палатки з землі. Та так, що ті разом з солдатськими штанями на ранок висіли на розкішних сахалінських хвойних деревах.
– Хто добре володіє пилкою та сокирою – вийти з строю! – наказав вранці комбат Солоненко. – Будете за старших.
Казарму, кухню, баню – все будували з деревини. Завалювали чотирьох метрові листвениці у лісі, обтісували, і вже з готових колод ставили зруб. Всередині ж на дах та стіни з гілок тулили дранку та обмазували її глиною.
А ще постійно латали злітно-посадкову смугу, що була з дерев’яних колод, з’єднаних металевими скобами. Ці скоби часто зривалися, а колоди вгрузали в грунт під тяжінням важких десяти та двадцяти тонних бомбардувальників Туполєва**. Правда, пізніше перестелили американськими металевими плитами, скріплених між собою замками, але ті замки теж рвалися.
Але головним в службі охоронної роти, в якій належав Мишко, було ловити японських диверсантів, що унадилися вночі підкрадатися до літаків та обливати кислотою троси, що повертають закрилки на крилах. Багатенько було таких самураїв. Підпалювали порти, аеродроми. Так було навіть після сорок сьомого, коли вже біля трьохсот п'ятдесяти тисяч японців депортували з Південного Сахаліну, який вони називали Карафуто, до рідної Японії. Вже тоді злітно-посадкову смугу у Леонідово забетонували та подовжили до тисяча двохсот метрів, і на ній вже замість важких «тушок» сідали стрімкі та легкі реактивні винищувачі.
Роки служби на Сахаліні перетворили худорлявого Мишка в міцного парубка, що займається спортом, є душею компанії. От тільки зоставатися на надстрокову військову службу не хотів. Агітуують батьки-командири йти на навчання у школу офіцерів – не хоче! Та ще й навмисне йде в самоволку, щоб більше не пропонували. Бешкетник та й годі! «Де починається авіація – там закінчується порядок»…
Хоч і, як то кажуть, «служив – не тужив» молодший сержант Стеценко, але душа все одно рвалася додому. Чекав звільнення в запас аж до п’ятдесят першого. Та й то, не просто дався йому цей дембель. Ротний писар, до якого з легкої руки Мишка причепилося прізвисько «Зюзя» прописав у загальному демобілізаційному наказі прізвище «Стаценко» замість Стеценко. Добре що у секретній частині полку служив Мишковий друг Альоша Бодня. Так що демобілізували Мишка окремим наказом…
~~~~
* Камисикука – у 1945р. Перейменовано на Леонідово.
** Бомбардувальники Туполєва – ТУ-2 та ТБ-3.
22.
Того дня, 31 серпня 1975 року, акурат перед початком, останнього для мене та мого друга Миколи Стеценко, десятого шкільного року, я проводжаю його з батьком у Покровську Багачку. Вчора, вже вночі, Стеценки отримали термінову телеграму. Помер дід Миколи, Опанас Григорович. Це вже друга сумна звістка з Покровської Багачки. Лише три тижні як не стало бабці Феодосії.
На старій Світловодській автостанції, що біля колгоспного ринку, чекаємо автобусу на Кременчук. А далі, до Хорола вже Ромодановським дизель-поїздом.
У дядька Мишка червоне лице, задумливий та трохи відсутній погляд. Потім Микола мені розкаже, що після сумної звістки батько всю ніч проплакав.
Щоб якось розрядити невеселу атмосферу, починаю з Миколою обговорювати останні події, так званого, «тайожного» серіалу «Тіні зникають опівдні»*, який зараз дивиться вся країна.
– Ну і гад же цей Фрол Курганов! – обурююсь діями одного з героїв фільму, сільського гультія та п’яницю, посіпакою братів-кулаків Меншикових, які у вчорашній серії по звірячому вбили голову колгоспу Марію Воронову.
– Ех, Діма, не все в житті так просто, – раптом озивається дядько Мишко, що досі ані пари з вуст, – у людини всяко буває в житті.
Оце так! Я, свідомий комсомолець, ніяк не розумію чому дядько Мишко виправдовує класового ворога? Запитливо дивлюсь на Миколу, а той мовчки піддакує батькові, киваючи головою. Мабуть вони знають щось таке, чого мені ще невідомо…
~~~~
*«Тіні зникають опівдні» - «Тени исчезают в полдень» (рос.) – радянський телесеріал-сага за однойменним романом Анатолія Іванова, знятий кіностудією «Мосфільм» в 1970-1971 роках. Історія невеликого сибірського села стала віддзеркаленням долі всієї Росії і Радянського Союзу за 70 перших років XX століття: останні роки царської Росії, громадянська війна, колективізація, Велика Вітчизняна війна, післявоєнні роки…

23.
Про що тоді згадував дядько Мишко?
Може про те, як, коли повернувся зі служби в армії, не одразу знайшов нову батьківську хату на Новоселівці?
Ще на весні сорок п’ятого дозволили таки Опанасу Григоровичу в Покровсько-Багачанській райраді збудувати нову, замість тієї, що була розвалена. А як же? Хоч і вважає його дехто бувшим куркулем, так у нього обидва сини – справжні герої, обидва в армії! Проти цього не попрьош!
Але недовго побув на батьківщині Михайло. У колгоспі, його, молодого парубка, фронтовика, не знайшли нічого кращого, як опрідилить, помічником тракториста на жатку «Комунар»*, ту яку в народі охрестили як «лобогрійка». Хто хоч раз на ній тій жатці попрацював, розумів, чому така назва. Їдеш на чавунному сидінні і вилами підхоплюєш хліб, який скосила коса. Але не просто підхоплюєш, а скидаєш у валки додолу. Важка робота, з чола піт в три струмки, – звідси й «лобогрійка» . Та ще й ламається час од часу. Смикаєш за проволоку, що йде в кабіну до тракториста, щоб зупинився, а той не бачить, бо трактора трясе. Да… Після авіації і таке безладдя! А ще за роботу в жнива отримав аж одного мішка зерна! Ото навар!
Тоді ж і подався Михайло знову на Донбас у рідне Ханжонково, де брат Іван вже давно працював фельдшером у гірничо-рятувальній службі**.
Як прибув, то звісно навідався до шахтарського гуртожитку, де пройшло їх з братом дитинство. Вже знав з листів Івана, що як покинули вони тоді, влітку сорок другого свою оселю, то німці з поліцаями на слідуючий день наводили там шороху… Сусідку, тітку Галину ледь не заарештували за те що не донесла. Вже немає старої…
Ще напередодні Михайлового від’їзду, написав Опанас Григорович листа старшому сину, щоб не пускав меншого в шахту. «Досить того що сам ризикуєш».
Слово батька – закон! То ж влаштував Іван брата на Ханжонковську автобазу слюсарем.
– Ось тобі рама п’ятого ЗІСу. Як збереш на ній повністю автомобіля, тоді й побалакаємо, – відповів наставник Мишка, коли той чергового разу канючив перевести його із слюсарів у водії.
Подумаєш, ЗІС-5! На Сахаліні справжні американські «студебеккери» в частині були. Зібрав в два счьота. Кривим стартером*** завівся вже на третьому оберті. Так і отримав від наставника свою першу машину, теж ЗІСа, але вже п’ятидесятого. Розвозив на ній людей по шахтах на роботу, з роботи.
І знову слово батька стало законом! Роки йшли. І недобре, як вважав Опанас Григорович, що обидва сини так далеко від дому. А ще у батька із здоров'ям стає все гірше. Тільки й знає, що ковтає пігулки з ефедрином, тоді дихати легше. Клята астма зовсім замучила.
Саме тоді від родичів Мишко й дізнався, що двоюрідна сестра Надія з чоловіком Петром працюють на будівництві нової ГЕС біля Кременчука. З газет вже знав, що молоді там з усього Союзу. А значить – весело!
Поїхав спочатку подивитися. Сподобалося. Домовився з завгаром Новогеоргієвської**** автотранспортної колони:
– Кажеш, людей возиш. Значить акуратний шофер! Такі нам і потрібні.
Отак і опинився Михайло в січні п’ятдесят шостого року на ударній комсомольсько-молодьожній стройці. Возив на своїй бортовій людей. Крюків, Маламівка, Павлиш, Подорожнє, Пантаївка, Фундукліївка…
На жаль, Григорія Гавриловича, сусіда по Ханжонково, в селі Білецьківка вже не знайшов. Жив тут такий стариган, кажуть. Хоч і був на пенсії, але працював на Крюківському вагонному заводі санітаром в санчасті. А потім син забрав його до себе у Москву.
А ще Михайло майже одразу й оженився на бригадирші дівочої будівельної бригади, вінничанці Антоніні на прізвище Непийвода. Вже у п’ятдесят сьомому народилася у подружжя донечка Любочка, а через два роки син Миколка. Ще до народження діточок Антоніна у заступника начальника будівництва Нінкіна «вибила» кімнату в комуналці по Леніна 8, у містечку будівельників та енергетиків під назвою Кремгес *****.
А стройка кипіла. Греблю загатили на півтора роки раніше плану. Здебільшого МАЗами, а також ЯЗами та КРАЗами, сипали в опалубку не готовий бетон, а суху суміш з щебеню, піску та цементу, яку потім заливали водою. Це, ніби то, так передову технологію застосовували. Мабуть тому, коли наповнили нове Кременчуцьке море, з греблі вода деінде просочувалася. Нічого. Відкрили шлюзи та спустили воду, підлатали де треба, та й заповнили водосховище знов. І стало все залізобетонно. Вже у п’ятдесят дев’ятому запустили перший агрегат нової гідроелетростанції Дніпровського каскаду.
Жили Михайло з Антоніною не те щоб душа в душу, бо всякого в сім’ї траплялося. Це в сім’ї Опанаса Григоровича Стеценко суперечити голові родини ніхто не смів. А тут два командира. У Антоніни Терентіївни енергії – хоч збавляй. Переживає, а якщо треба то й воює, за правду. Завжди серед людей, активна та ще й говірка.
– Та годі тобі вже, Триндичиха! – дражне дружину дядько Михайло, коли та в балачці з кимось так заведеться, що не може зупинитись.
Було, чоловік на роботі, а Антоніна Терентіївна власні вірші читає! Та ще й де? На мітингу, що зібрав депутат-письменник Яворівський на міському стадіоні! А вдома борщу не наварено! Сміх та й годі! До скандалу доходило!
Ех, а все одно, одне без одного ніяк. Одне слово – слов’янська любов.
А за дітьми як упадала? Коли Миколка захворів на очі, то скільки ж днів та ночей в Одесі в клініці Філатова з ним промаялася.
– Може, як вступив би ти Михаїл у партію, то й був би механіком в гаражі. І «Жигулі» б ми тоді получили. І квартиру може трьох, а не двокімнатну трамваєм, та ще й з холодною підлогою над підвалом. – бідкалася іноді тітка Ніна чоловіку.
Але не хотів дядько Михайло вступати до лав КПРС. Вечірній технікум навіть закінчив. Чим не механік? Але в партію наче відрубало, «ні» та й годі. Возив й далі людей на ГАЗоні, потім на ПАЗі, ЛІАЗі… Градизськ, Максимівка, Недогарки, Власівка, Кіндрівка…
Завжди серед людей. До шістдесяти п’яти років трудився.
Тітка Ніна померла у дев’яносто п’ятому. Довго до того хворіла. А під вікном їхньої «двушки» на Леніна досі родить солодко-терпкими яблуками її антонівка, саджанець якої привезла вона з рідної Вінничини, і за якою так наглядала…
~~~~
* Жатка «Комунар» – продукція Запорізького заводу «Комунар», нині автомобілебудувальний завод.
** Працював лікарем у гірничо-рятувальній службі – данні не точні.
*** Кривий стартер – ручка для заводу двигуна автомобіля вручну.
**** Новогеоргієвськ – районний центр Кіровоградської області, що був затоплений Кременчуцьким водосховищем у 1959 році.
***** Кремгес – перша назва сучасного міста Світловодськ.

¬24.
Червневого вечора, коли жарюка вже спала, я їду на зустріч з Михайлом Опанасовичем та його сином Миколою, моїм однокласником і другом по життю, що вже давно мешкає у Харкові. Їду, звісно на «Україні». Її, тобто велосипеда, Михайло Опанасович, або як я його називаю, дядя Міша, надав мені у безстрокове користування. Це сталося невдовзі після того як він з нього впав та зламав колесо, коли віз картоплю зі свого городу на Ревівці. Вєлік котить легко, мабуть відчуває, що їде на зустріч з хазяїном.
Дядько Мишко у білій сорочці та білому капелюсі з Миколою чекають мене біля затишного ресторану на дніпровській кручі, над невеликою, огородженою прірвою, який в роки нашої юності мав назву «Ластівчине гніздо». Михайло Опанасович зовні схожий на артиста Ульянова, того самого, що грав в кіно маршала Жукова. Гучний голос, рішучий погляд. Ніде взяти – справжній маршал. Вірніше, як я кажу, це артист Ульянов схожий на нашого дядьку Мишка.
– Дядя Міша, пізнаєте свій транспорт? – далі починаю вихваляти велосипеда, на якому вчора, щоб розвіятись від життєвих та побутових проблем, прокотив п’ятдесят кілометрів до Миронівки та назад.
– Що ти хочеш, раніш на совість все робили, не те що зараз. Сімдесят год вже йому, а бачиш ще їде.
– Ну то що, може по пивку, – пропоную батьку та сину Стеценкам. З затишної веранди ресторану привітно звучить музика.
– Ні хлопці, ви йдіть, а я посиджу тут трохи на лавочці, та й піду додому, – каже дядько Мишко і з сумом додає: – давлєніє…
Дядькові Мишкові вже вісімдесят п’ять. Щойно прибув з Харкова, де лікувався в одній з сучасних клінік, в яку влаштував його син.
Прощаємось. Я ставлю вєліка біля веранди ресторану. За келихом пива неквапливо розмовляємо «за життя». Вже дев'ята година, а сонце все ще догорає у довгій червневій добі. Саме такими червневими днями й ночами далекого сорок другого котив свою «Україну» по Старій Кобеляцькій дорозі чотирнадцятирічний Мишко Стеценко.
Старі родинні речі – це те що поєднує нас з минулим, в якості німих свідків життя наших предків, є такими собі каталізаторами пам’яті про них, та трансляторами їх душ в стрімкому ефірі часу. Можливо тому й самі ці речі мають душу. «Україна» родини Стеценків – це точно. Душу тверду й нескорену, пронизану любов'ю до життя.

Дмитро Гонтар

Запоріжжя – Світловодськ.
2013 – 2014 рр.