JB Base3 - шаблон joomla Окна


Що там не кажіть, але красивих дівчат у Світловодську немає. Вибачте, це вже доконаний факт.

Вірніш, вони колись-таки були, але так виходить, що поступово перевелися. Пройдіть вулицями міста, самі все побачите. Останнього разу краcивих дівчат бачив на випускному у сина. Бувша класна керівничка одинадцятого “Б” Галина Павлівна, думаю, зі мною згодна. Але коли це було?
А після випускного розлітаються наші дівчатка, хто куди: Київ, Харків, Дніпро, Кіровоград… Залежно від результатів ЗНО, та від розміра гаманця батьків. І все... Ну, скажіть, яка Альона, Марина, Ілона, Крістіна, Дарина чи, скажімо, Віолетта, після набуття вищої освіти мріє провести свої найкращі роки в рідному райцентрі Кіровоградської області? Отож і не вертаються… Київ, Харків, Дніпро, Кіровоград… А може й Манчестер, Франкфурт, Варшава… Залежно від освіти, та того ж батьківського гаманця, ну і само собою, від неповторної наддніпрянської вроди.
Віолетта…
Три роки тому, у такий самий листопадовий вечір з холодним дощем, в маршрутці на Кременчуцькому вокзалі чекаю відправлення на Світловодськ.
- Вибачте, біля вас вільно? - не перестаючи з кимось спілкуватись через гарнітуру мобілного, запитує струнка дівчина з дорожньою валізою.
- Ви з Дніпра? - запитую просто задля годиться.
- Так, ледве встигла. Ця маршрутка остання? Який сильний дощ...
Дівчина знімає в’язану шапочку, з під якої на бордовий шалик розсипається світле русяве волосся, на якому ще блищать краплини вуличного дощу. Гарніі темні очі, приємна посмішка.
Зав’язується звичайна дорожня розмова з якої довідуюсь, що моя супутниця вже четвертий рік вчиться у Дніпропетровському університеті, до якого вступила після закінчення нашого Світловодського технікуму. Спеціальність пов’язана з комп’ютерними системами. Зауважую, що слава богу, що не з міжнародною економікою, або правознавством. Отож, починаю задавати фахові питання, що цікавого вивчає молоде покоління вітчизняної IT-індустрії. Видно, що до навчання дівчина ставиться серйозно, що мені імпонує.
Саме в цей час з автобусного радіо-FM лунає “How deep is your love” у виконанні британського бойз-бенду “Take at That”. Взагалі то, ця солодка пісенька написана ще в кінці сімдесятих знаменитою австралійською групою “Bee Gees”, але саме кавер у виконанні “Take at That” мені подобається більше:
Чи твої очі бачу в ранішньому сонці,
Чи відчуваю, як торкаєшся до мене під дощем,
Хоч як далеко ти від мене, все одно,
Так хочу стиснути тебе в своїх обіймах!
Прийди до мене, прилети, як літній з моря вітер,
Тримай мене в теплі свого кохання,
А потім можеш йти... Лиш дай вітчути,
Як глибоко кохаеш…

Ні, все ж таки є щось таке особливе у тих пацанчиків, з їх правильною англійською. А ще пригадати їх чорно-білі кліпи… А якщо ще й пофантазувати, то цей їх витончений романтизм мабуть успадкований ще від отих Шекспірівських менестрелів.

Отож наша розмова переходить на тему музики та інших захоплень. Чи подобається “Tak at That”? Так, звичайно, але слухає більш сучасну музику. Іноді відвідує один з дніпропетровських рок-клубів та кафе. На танцювальних вечірках майже не буває, бо за навчання бракує часу. Запевняю, що дарма. І, взагалі, треба займатися у якійсь танцювальній студії. Мені, мовляв, вже он скільки років, але цей прекрасний вид дозвілля відкрив для себе тільки зараз.
Чи був я у Дніпрі? Так, але лише у центрі та на вокзалах. Набережна, з її хмарочосами на узвозах, дійсно шикарна, навіть краща ніж у Києві.
Далі моя нова знайома зізнається, що пам’ятає мене по Світловодську. Бо я частенко прогулююсь по місту з великою красивою собакою. Бачила як та смішно купається в Андрюшкіному Яру. Чи візьме одного з цуценят, коли їх виведе моя родовита Габріелла-Ману? Малоймовірно, адже після навчання навряд чи повернеться додому, адже роботи за фахом тут навряд чи знайде.
За приємною розмовою швидко плине час. От уже й кінцева на Райлікарні. Дощара у Світловодську ще сильніший ніж у Кременчуці, а моя знайома без парасольки, і ніхто її не зустрічає: мама застудилася, а батько на зміні. Мешкає на Будівельників, майже біля Приморської. Тож пропоную свою парасольку і себе в якості провожатого, мовляв, мені майже по дорозі. Бредемо по дощу, оминуючи калюжі, та продовжуємо розмову.
Мама працює в банку, здається я навіть з нею знайомий, а батько ще й досі на Радіозаводі. Сумує за затишною Світловодською домівкою і ніяк не звикнеться до життя у гуртожитку. А влітку, взагалі, хоче на дачу, що на Лісозаводі, або до бабусі в Андрусівку. Та й ім’я у неї тотожнє до цієї прекрасної пори року:
- Як, як? - перепитую. - Віолетта?
- Так. Або, зкорочено, Лєта.
- Або Віола? Тобто два в одному? - жартую.
Ну от і прийшли. На прощання, щоб сфотографувати у пам’яті чарівну посмішку дівчини, ще раз запитую, чи не потрібно їй буде цуценя.
От і все. Далі просуваюсь по калюжам Нового Міста вже сам. А в голові ще й досі крутиться оте:
Хай світ безглуздий,
що живем у ньому
Нам заважає, але він повинен
Лишити нас у спокої,
Лише повірить,
Що ми належимо один одному...
Сьогодні такий самий вечір листопадового дня. З двома своїми товаришами-кременчужанами їдемо додому після трудового тижня. Зупиняємося на каву в привітному кафе, що стоїть на Дніпропетровській трасі, біля затоки річки Домоткань.
Хто там бував хоч раз, той знає, який відтіля прекрасний краєвид тієї Домтокані, з її берегами, лісом та луками біля неї. Поволі, починаєш заздрити власникам отих будиночків, що утворюють вуличку, котра простяглася вздовж схилу на лівому березі затоки, аж до її впадіння у Дніпро. Уявляєш собі, що може то і є наш український рай.
Але зараз, за п’яту вечора, вже темно і всієї тієї краси зовсім не видно. Та ще й ллє дощ. Зостається лише стояти на літній веранді кафе та слухати музику оркестру зі струменів того нудного дощу.
З кафе виходить молода пара. Він розмовляє по мобільному, а вона раптом зупиняється та обертається у мій бік. У привабливій панянці не зразу й впізнаю ту саму студенточку, з якою три роки тому їхали разом у Світловодській маршрутці та слухали “Take at That”. Акуратна, вже зовсім не дівоча, зачіска, яскравий та вишуканий одяг.
- Віолетта?
- Здраствуйте! Їдете додому? А ми щойно зі Світловодська. Були в гостях у батьків. Як Ваші справи?
Звертаю увагу на припаркований позашляховик з дніпропетровськими номерами. Знайомить зі мною свого супутника, кремезного молодика в окулярах.
- Здрасьтє! Ну і дороги ж у вашому Світловодську. Ви - програміст? А сайти робите? Зателефонуйте, будь ласка, до мене в понеділок,- дає свою візитівку, “Грузовые и пассажирские перевозки”.
Вже скоро й прощаємось. Хочеться ще щось про щось запитати, але від несодіванки не знаю й про що:
- Віолетто! Цуценя в мене брати ще не надумали?
Усміхається, чарівно, як і три роки тому:
- Ні, дякую, у нас вже є лабрадор. До побачення!
- Щасти.
Скоро вже й мої товарищі виходять з кафе. Сам не знаю чому, але відправляю оту візитівку до сміттєвої урни, сідаю у авто, дістаю з бардачка і включаю старенький диск “Take at That”:

Ти маєш ключ, що відкриває мою душу.
Ти - світло в мій глибокий, темний час.
Коли я падаю - мене рятуеш,
Сама не знаючи про те, хоч відчуваєш,
Що не можу я без тебе. То ж знати дай,
Як глибоко кохаєш…
Дмитро Гонтар
м.Запоріжжя, листопад 2015 р.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Back to top