{jcomments on}

Отже, перший пішов...
Вчора, 29 квітня, мобілізували нашого колегу.

Першого з відділу. Раніше також забирали, але з інших служб. У листопаді йому виповнилося рівно п’ятдесят, але зняти з обліку у військоматі ще не встигли.
У січні дали відстрочку на два місяці. Дружина, бухгалтер малого підприємства, “закривала рік” на роботі, менша дитина хворіла. Так що морально був підготовлений.
Пішов спокійно, без емоцій. Після обіду відпросився сходити на ринок за продуктами. Зазвичай це робить в обід. Але в обід його наша ініціативна група епікірувала спальником, термобілизною, берцями та рюкзаком. З тим величезним рюкзаком, невисокий і товстуватий, виглядав навіть смішно. Зовні був, як завжди, спокійний. За годину до кінця робочого дня поручкався з усіма і пішов, з рюкзаком і пакетом з продуктами. Наче б завтра знову на роботу. У сусідню кімнату, де також його колеги, навіть не зайшов.
Артилерист. Військова кафедра була давно в інституті. Каже, що вчили на "кішках". Замкнутий. У корпоративних "святах" участі не бере. На свій день народження завжди ходить в відгули. Ні друзів, ні ворогів. Зате в роботі надійний. У кожного нормального програміста є свій "скелет" - це нормально.
Має двох неповнолітніх дітей. Донька, в цьому році закінчує школу. Чотирьохрічному сину сказали що батько їде у тривале відрядження, аби той нічого не вибовкав своїй старенькій бабусі.
На стіні біля його hстолу висить календар. Є відповідальним за зміну дат на ньому. Сьогодні дату міняв я.
Через рік прийде на роботу, сяде за свій стіл навпроти мене, зі своїм серйозним виглядом і блискучою лисиною, і переведе дату на календарі - 29 квітня 2016 року.

Дмитро Гонтар