{jcomments on}

Серпень. Святковий день. Оксамитовий Ранок.
- Кохана, давай вийдемо у місто, межи люди. Все ж таки свято, – звертаюсь до своєї дружини.

Але та сидить в креслі з мобілкою біля вуха та гіпнотезує поглядом телевізор:
- Вибач, коханий! Ми з Дашею дивимося «Світське життя».
«Ми з Дашею дивимося» - означає, що дочка у себе в Харкові теж дивиться на оте «Світське життя» і ділиться враженнями від цього ТБ-життя з матір’ю по телефону. Так може тривати навіть й годину.
А на екрані, на фоні столичних круч, по Дніпру пливе човен, в якому сидить відома артистка і співає: «А я пливу у човні…».
- «І так прикольно мені…», – передражнюю я, і додаю, – як можна дивитись таку єрунду?
- А твій Шустер – не єрунда? - машинально реагує дружина. - А футбол?
Ну що на це скажеш? Плентаюсь межи люди сам…

Вже близько одинадцятої. Сонечко вже припікає, а небо стає ще більш лазуровим. На зупинці біля Райлікарні пожвавлення. Народ розділився на дві черги.
Перша тупцяюється та гомонить біля здоровенного, не автобуса, а справжнього лайнера, на Київ. Мамусі та татусі, неначе кошенят облизують, пестують своїх дитяток-студентиків, яких проводжають після вакацій на навчання, адже починається поселення до столичних гуртожитків. Вантажать здоровенні сумки у багаж. Атмосфера радісна та хвилююча.
Друга черга, що складається переважно з жіночок пенсійного віку, сидить на лаві з великими клітчатими сумками-«мерседесами» та дивиться на першу. Це жителі села Павлівки приїхали до міста базарювати або хто й до церкви, а тепер чекають теж свого автобусу, що відправляється трохи згодом після київського. Поряд них враз помічаю струнку постать Валентини, давньої подруги своєї жінки, у джинсах та футболці, але з таким же «мерседесом» як і у отих бабів.
- Пані, а Ви часом не помилилися транспортом? - запитую замість привітвння.
- Та я вже в Київі не працюю. Їду до батька картошку вибирать. – відповідає Валентина.
- То що, кінець «світському життю»? – намагаюся жартувати далі. Виходить, що Валентина вже не працює по догляду за дітьми у одній заможній родині.
- Розбіглися мої молоді. Як прийшла нова власть, то потурили його з міністерства. Почав пити, гуляти. Вона забрала дітей, і до батьків у Фастів.
Тим часом, київський лайнер вмикає “фа-фа” і відчалює. Батьки починають махати руками, та аж підстрибують до його вікон. Здається, ось-ось і ужарить якийсь урочистий марш! Наприклад, гімн Світловодська, якщо звісно такий є. А якщо ще немає, то треба попросити нашого земляка, поета-пісняра Віталія Осавуленка такого написати.
- Як я ненавиджу цей їхній Київ. - раптом, ніби про себе, промовляє Валентина. Отакої! Схоже, не солодку було їй у тих крутіїв бебі-сістеркою, що вона на столицю так...
Ми з дружиною спочатку дивувалися, чому оті грошовтиі кияни найняли до своїх двох доченят не «місс досконалість» з якоїсь гувернантської агенції, а просту жіночку з райцентру Кіровоградської області. Ні, Валентина, звісно по господарству – таких ще знайти, і енерджайзер має ще той. Але ж старша дівчинка вже й в школу ходить, то, хіба немає бажання дати їй шляхетне виховання: етикет, мови іноземні, тощо. А які мови знає Валентина? Хіба що, Павлівський суржик…
Все стало зрозуміло, коли Валентина розповіла про психічну хворобу господині тієї київської родини. Коли та була вагітною меншою донькою, то включає якось тєліка, а там Катя Осадча допитує якусь селебріті: “А скільки коштує ваше сукня? А сумочка? А що в тій сумочці?”. А позаду тієї химки фарбованої стоїть, повірити не може, хто б ви думали, її коханий міністерський чоловік. А та курва-ляля з екрану ще й посміхається: “А ета мой друг”. Тут люба розумом посунеться. Одразу ж - швидка і предчасні пологи…
Ситуацію в родині якось владнали, але, як наслідок, у нещасної жінки - післяродова шизофренія. Прояви тієї шизофренії були в маніакальному страху, що хтось відбере у неї дітей. Отож і ревнувала Валентину до своїх донечок. Як побачить, що менша, Олеська, пригортається до своєї виховательки - то й сходе з котушок: “Ти що, забрати в мене дитину хочеш?”. Всі гувернантки, що були раніш в тій родині до Валентини - втікли. Біда та й годі...
Тим часом вже підрулює до зупинки і старенький ЛУАЗ на Павлівку.
- Ну все! Пока! - на обличчі Валентини вже а ні тіні смутку. - І, чуть не забула, передай своїй Олі - нехай не видумує і йде завтра зі мною на фітнес. Скажи, що нам, в нашому віці, полєзно.
- Це тобі ота Шоптенчиха сказала? - кепкую на прощання, пригадуючи, що старшу дівчинку Валентина водила на танці аж до самої Альони Шоптенко. - Бувай, Мері Поппінс!
В Павильоні на Бульварі, з задоволеною пикою, друг дитинства Юрко Бубир тягне бурштинове, як сонце на сьогоднішньому небі, пиво.
- Пригощайся! Сьогодні заказчик за столярку розсчитався!
Вцідили по першомукухлю, заправляємо по другому. Раптом у Бубиря, аж, якось недоречно, дзеленчить мобілка. З жалем припускаю що, ой пожене зараз Бубириха свого благовірного з його получкою, та й додому.
- Усьо у порядку, шеф! - заспокоює мене дружбан, - Свєтка на фітнес пішла. Шов маст гоу он!
- Світське життя, - філософски констатую я.
- Що?
Замість відповіді наспівую:
А я пливу на човні,
І так спокійно мені.
Несе мене течія...
- Ча, ча, ча, - підхватує захмелівший Юрко Бубир.

м. Запоріжжя

вересень 2015р.