Субота! Ранок. Шоста година. П'ю каву. Вмикаю телевізор. «112-Шустер-лив»: Береза, Семенченко, Соболєв, Наливайченко - контрабанда, корупція, бандитизм. Йду вигулювати собаку. За годину вертаюсь. П'ю каву.

Знову «112-Шустер-лив»: Береза, Семенченко, Соболєв, Соболєв-2 - зрада, здача національних інтересів, кришування, люстрація. Йдемо з дружиною обривати листя на винограді. Через дві години снідаємо. П'ю чай. «112-Шустер-лів»: Семенченко, Соболєв, Соболєв-2, Тимошенко - відсутність реформ, високі тарифи, зубожіння населення. Дружина: «Чого розсівся? Вдома ані крихти хліба!». Сідаю на вєліка: «Маркет-опт», ринок «Світанок» - хліб, олія, цукор, фарш, молоко. Стоп шопінґ! У гаманці зосталося лише 300 гривень. А до зарплати ще ого-го... З вишневого «Ланоса» вилазить Юрко Бубир, друг мого дитинства.
– Юрчику, бабок не позичиш до получки?
– Та що ти, Дімчику!? Це раніш я ремонти по києвам робив, а зараз вже всьо – півроку, як спина... Вибач.
Сідає у авто і від’їжджає. Тут мене пробиває на дурість. Пригадую, як Бубир по п'яні вихвалявся, як у Києві робив ремонти усіляким крутякам, у тому числі і Славіку Шустєру паркет стелив. І не простий, а з самої Італії виписаний. Телефоную Бубирю.
– Юрчику, пам'ятаєш, ти казав що в тебе телефон Шустєра є?
– Є. А що?
– То дай його мені.
– Нащо?
– Та хочу в нього позичити грошей.
– Ти, що хворий? – Заржав Юрчик.
… Бубир ламається, але номер телефону дає. А що? Подзвоню на ТБ - «Шустер-лив», ще не закінчився. Телефоную. Відповідає втомлений жіночий голос:
– Слухаю!
– Доброго ранку, вибачте, а пана Шустера можна?
Жіночий голос вже роздратований:
– Не смішно. – І раптом через паузу, – Петю, це ти? Слава вже дві години як спить.
Розумію, що мене путають з якимось Петею, та продовжую клеїти дурня:
– Як спить? А по телевізору кого показують?
– Знов не смішно. А ти що, ще на роботі?
Тут я вмикаю мозки і мені стає ясно, що «112-Шустер-лив» сьогодні в суботу йде у ранковому повторі, а мене жіночка, що мабуть є його дружиною, вважає його колегою по роботі.
– Ну вибачаюсь, до побачення.
– До побачення, - сонно відповідає жіночий голос. І раптом, – Зачекай! Забула у твоєї Олі спитати, як вона варення з кабачків цукіні готує. Увечері її наберу.
– Добре, передам, – відповідаю. До речі, мою дружину також звуть Оля. Питаю, – А чому ти сама варення вариш? А хатня робітниця що у вас робить?
– Знову смієшся? Забув, що робітниці в нас немає?
– Та ну?
– Куди нам з нашою іпотекою. Дурні, що в євро брали...
– Та ще й ремонт, – піддакую, – один паркет з Мілану чого вартий.
– З Венеції.
– Так, з Венеції. Ну добре, чао.
З сумом кладу мобільника у кишеню. От і не позичив. Може наступної суботи пощастить.
Раптом дзвінок від дружини:
– Купи, будь ласка ще два лимона. Мені треба на варення.
– З кабачків цукіні?
– Як ти здогадався?
Дмитро ГОНТАР
(Світловодськ-Запоріжжя
24 липня 2015 року)
«Світловодськ Інформ»