З моєю Габріелою-Ману у мене космічний зв’язок. Тобто я її відчуваю, як близьку для себе людину. Хоча Габріела-Ману, або просто Ману, або просто Нюх-Нюх, або просто Нюха – це не людина, а собака. Собака породи Московська сторожова.

В ніч з дев’ятого на десяте липня 2016 року мені снився сон, деталі якого пам’ятаю не дуже, але основне те, що у тому сні моя Ману пропала, а я її довго шукаю, потім, врешті-решт, все ж таки знаходжу. А коли знайшов, то прокинувся. Це сталося рівно о другій ночі. Прокинувся і мерщій на двір, бо саме через отой космічний зв’язок відчув, що у Габріели-Ману почалися пологи, і на світ з’явилося перше цуценя, яке Ману вивела у ямі за вугільним сарайчиком. Цуценятко народилося у такій собі блідо-рожевій оболонці. Доки кликав на поміч дружину, оболонка над маленькою головкою цуценятка розірвалося і перетворилося у довгу пуповину, більшу частину якої собака-мати відгризла. Вже разом з дружиною перевели породіллю у сарайчик. Вугілля в ньому вже давно немає, але простелена стара ватяна ковдра, на яку поклали матусю і притулили до однієї з її десяти цицьок цуценятко. Засмоктало... Значить буде жити. Дівчинка… Сіренька з білими плямами… Сірий колір у цуциків московської сторожової потім поступово стане темно-рудим, як у наших українських корівок, або яскраво-рудим як у лисиць. А поки колір як у собаки породи Далматин.

І почалося… Кожні півгодини по цуцику. Усього з “далматинкою” - дев’ятеро. Добре, якщо цуценя виходе з утроби матері вперед головкою. А якщо задніми ніжками? Але, гарна штука Інтернет. Дружина Оля саме завдяки Інтернету, можна сказати, пройшла інтерактивні курси ветеринара. Отож сама розривала оту плівку, та обрізала пуповину ножицями… І мерщій реанімувати - складати щенятко задніми ніжками до голівки, щоб повітря з легенів вийшло. Потім до материнської цицьки…

 

 

                                       

Дев’ятеро… Три дівчинки та шість хлопців. 

- Цю дівчинку зоставимо собі, - це Оля про щенятко, що народилося четвертим.- Дінаркою назвемо.
І почалося... У всіх людей відпустка, хто на море, хто в Карпати. А я наче помічник зоотехніка. Зоотехнік - дружина. Вночі з нею бігаємо до сарайчика, подивитись - чи бува не придавила мати котрогось з дитинчат, бо маленькі ж, - трішки більше долоні.


Десь на п’ятий день помічаємо, що малечі не вистачає материнського молока. Отож треба додавати або “Малятко” - суміш для людських дітлахів, або козине молоко, що за складом наближене до собачого. Пригадую, що бачив, як десь, чи то на Чайковського, чи то під горою, як у якийсь з дворів заганяли кіз, голів мабуть з тридцять. Таки знаходжу цей двір, що на півхати. Зразу за парканом спориш, такий який зараз тільки в селах, по якому бігають курчата. Під навісом з шиферу - “Запорожець”. Але вікна в хаті пластикові. Багатодітна родина, семеро дітей - всі хлопці. Меньшому рочків з вісім, старший вже мешкає окремо, десь у місті. Від хлопців пахне козиним молоком. Віруючі, здається євангелісти. Хлопці - охайні. У неділю у випрасуваних сорочках та штанцях йдуть чи то до церкви, чи то до церковної школи. А в будні дні розносять свіже здоєне молоко у скляних баночках по людях. Я ж вранці, на початку дев’ятої, приїжджаю на велосипеді по молоко сам. Буває - пусту банку бере один хлопчисько, а вже з молоком виносить з хати інший. Все ще сонні, бо мають комп’ютера за яким сидять поночі. Мати не працює, продає молоко та городину на базарі. Батько щось охороняє. І всі займаються козами.
У думках проводжу паралель зі своєю Ману, - така ж сама багатодітна мати і її дітлахи вже теж пахнуть козиним молоком...


Цуцики ростуть, від козиного молока виглядають досить вгодованими. Вже починають бешкетувати, причому заводійкою розгардіяшу є та сама Далматинка, що народилася першою. Вкусить котрогось з братиків та сестричок за вухо, і почалося...

І от вже час шукати для дітлахів нашої Ману нових господарів, звісно через Інтернет. Оголошення виставляємо ми з Олею, та донька Дарина, що мешкає у Харкові.

Перший дзвінок отримую вже після відпустки. У чоловіка хрипкий голос:

- Мене звати Сергій. Ми біженці. У нас недавно померла бабуся, а потім і наш “москвич”… Маленькій донечці сказали що він пішов на небо за щенятком. Залиште нам, будь ласка, одного хлопчика.

- Добре, - заспокоюю я чоловіка. - У Вас Skype є? Виберете собі якого завгодно.

- Спасибі, дружина зв’яжеться, бо я у відрядженні.

І почалося... Телефонні дзвінки з Києва, Харкова, Дніпра, Кременчука, Одеси. Сеанси відеозв’язку, на яких Оля потенційних покупцям показує дітлахів Ману.

Чомусь більш усього бажаючих на одного з цуциків, що має майже цілковито темну, без білих плям, спинку. Хоча, особисто мені подобається, коли ті білі плями є. Спочатку його вибирає дружина Сергія, того що у відрядженні. Потім десь пропадає, не відповідає на дзвінки. Потім, якась жінка з Харкова. Про себе вже називаємо цуцика Харків’янином. Але жінка з Харкова теж не виходить на зв’язок…

Нарешті, дзвінок:

- Мене звуть, Олександра. Я з під Києва, з Ірпеня, - дівочий голос.

Дівчина також вибирає Харків’янина. Обов’язково цікавлюсь:

- А чи не хочете трошки зачекати, адже йому ще тільки місяць. От зареєструємо у клубі, буде “щенячка” ( це щось на кшалт свдоцтва про народження, що видається цуценятам) та клеймо на животику. Зможете у виставках брати участь.

- Ні, не треба нам ніяких виставок. Я ж для себе беру, а щодо виставок, то після них у собак часто буває стрес.

Тепер ми з Олею називаємо цуцика вже не Харків’янином, а Каштанчиком.

Отож везу Каштанчика на Київ. Знаходжу попутнє авто, через Інтернет, на сайті “Бла-бла-кар”. Десь у Софіївці робимо зупинку на заправці. Виходжу з машини, а коли вертаюсь, Каштанчик, що до сих пір сидів спокійно у пластиковому кошику, починає скиглити. Беру його на руки і вмить прикіпаю до цуценятка, таке воно лагідне та пухнасте, а воно теж горнеться до мене. От і Київ, виходжу з Каштанчиком біля станції метро Бориспільська. Нас зустрічає спочатку мама Олесандри, потім з’являється і донька, бере щенятко на руки і промовляє лише одне слово:

- Мій!

Зауважую матері, що її донька дуже схожа на мою, і лицем і статурою, та з жалем розстаюся з Каштанчиком.
Доки я мандрую до Києва та назад, нових господарів з Кременчука отримує й Барханчик, миловидний цуцик з приємним окрасом.

А вже наступного ранку маршруткою на Харків Оля відвозе мою улюблену Далматинку і ще одного шикарного песика, якого ми називаємо Красавчиком. Це вже донька Дарина знайшла для них нових господарів.

І от вже їх у нас лишається п’ятеро. Раптом обізвався Сергій, той самий, що у відрядженні.

- Де пропадав? - питаю. - Скоро жодного цуцика не зостанеться. Розбирають, як гарячі пиріжки.

- Та я ж у відрядженні. Не завжди можу зателефонувати. Я ж в АТО…

- Та я здогадався, - відповідаю.

Сергій перераховує Олі на карту завдаток за двох хлопчиків, для себе та для свого побратима з Кіровограда. Вибираємо для побратима Тарханчика, а для Сергія самого здорового та вайлуватого цуцика на прізвисько Крим, у якого на спині біла пляма, що дуже нагадує карту окупованого півострова. Я навіть у Фейсбуці виклав фото Крима з постом такого складу:

Ну все, путінська гидото, догралися! У мене повний виводок "українських вартових"! Наразі, це серія "Крим - це Україна!". Ці, на перший погляд вайлуваті та ліниві, собайлики через недільку почнуть проходити вишкіл антитерористичної діяльності. А саме, будуть нацьковані на знешкодження співробітників ГРУ та ФСБ РФ, в якій би частині світу ті не з'являлися...

Домовляємося з Сергієм, що забирати цуцика буде його старший син Сашко. Приїде до Кременчука, де ми будемо реєструвати наших щенят у кінологічному клубі.

Приємні молоді люди, керівники клубу Вадим і Інна виявляються ще й дуже обізнаними тренерами-кінологами. Заповнюємо “щенячки”. Виявляється, що за якимось кінологічними правилами, всім цуцикам з одного виводку треба дати прізвиська на одну й ту саму літеру. В нашому випадку - це літера “Б”. Телефоную на роботу та оголошую серед колег інтерактивний конкурс на краще собаче ім’я : Борис, Балу, Білл, Буран, Бонні, Барса, Багіра, Барбі… Вибрати є з чого!

Син Сергія Сашко, що щойно приїхав з Дніпропетровщини, одразу ж вимовляє: “Бай”. Мабуть так звали його покійного “москвича”.

Віддаємо Сашкові Крима-Бая та Тарханчика-Барона, і от вже в нас лишається троє: дві дівчинки та хлопчик.

Одне дівчисько називаємо, в честь мого колеги по роботі Альберта, Бертою. Спинка в неї теж без білих плям, як і в того Каштанчика, що поїхав на Київ.

Друге, та сама Дінарка, яку зоставляємо собі, отримує офіційне ім’я Беата, в честь польської актриси Беати Тишкевич. Колега з роботи, Аня, що є досвідченою заводчицею, питає:

- Ну, навіщо вам з дружино дві дівки. Вони ж будуть ревнувати одна одну до вас, свої хазяїв.

- Аню!, - відповідаю, - це все моя дружина. “Ана ненармальная”, - коверкаю російську. - Вона ж помішана на собаках.

- Та я така ж сама, - зітхає Аня. - Коли аж з Естонії своїх двох лабрадорів привезла, чоловік довго зі мною не розмовляв...

А що стосується хлопчика на ім’я Барні, більш лагідного цуценяти годі й шукати. Дружина приділяє йому уваги більш за всіх. Справа в тім, що хтось з братиків та сестричок подряпав Барніку носа, отож Оля лікує того носа синькою, і, як наслідок до її рук він звик більше ніж інші.

Телефонний дзвінок з Черкащини. Подружжя, Коля і Галя телефонують нам по черзі, та через Skype вибирають Берту.

- Приїздіть скоріше, бо вартість цуцика зростає, - жартую. - Кіло живої ваги - сто доларів, а ваша Берта гладшає кожну годину.

Приїздить, яскраво вбрана, наче в неділю, Галя. За кермом бусика її старший син. Меньший, якому дванадцять, вже стискає Берточку у своїх руках. Добрі та працьовиті сільські люди. Таким цуценя віддавати не шкода.

Але це ще не все. За тиждень ще один дзвоник:

- Я брат Галі, сьогодні був у неї в гостях, побачив Берту. У Вас ще цуцик зостався? У мене завтра день народження, то може завтра я приїду за ним?

- Купай Барніка, - кажу дружині. - За годину-дві за ним примчать. До завтра чекати не будуть...

Й справді, брат Галі не дочекався свого дня народження, і вже сьогодні наш Барні їде на Черкащину до своєї сестри Берти.


От і все. Зосталася у Ману одна дочка, Беата-Дінара. На вихідних я перелаштовую той самий вугільний сарайчик в дім для собак. Розбираю старі меблі, стелю старий килим на підлогу з досок. Буде їм комфортно. Портрета хазяїна тільки не вистачає. А чому б і ні. Адже з моєю Габріелою-Ману у мене космічний зв’язок…

Дмитро Гонтар

Запоріжжя- Світловодськ
Квітень 2017 року